Мишель Уэльбек - Покора

Мохаммед Бен Аббес негайно привітав Мусульманську партію Бельгії з перемогою в своєму палкому посланні; до речі, кар’єра керманича партії – Ремона Стаувененса – мала багато збігів із біографією Редіже: Стаувененс також належав до руху ідентичників, навіть грав у ньому значну роль (проте ніколи не компрометував себе зв’язками з відверто неофашистськими фракціями), а згодом прийняв іслам.

Ресторан у швидкісному поїзді Thalys пропонував на вибір два меню – традиційне й халяль. Це була перша видима зміна – і, вочевидь, єдина: вулиці Брюсселя були так само брудні, а готель «Метрополь» – навіть якщо бар було зачинено – зберіг свою давню велич. Я вийшов із номера о сьомій вечора – було холодніше, ніж у Парижі, тротуари вкривав майже чорний сніг. Але в ресторані на вулиці Монтань-оз-Ерб-Потажер, вагаючись між курячим ватерзуєм – наваристим бульйоном з маслом – та вугром під соусом із трав, я зненацька збагнув, що повністю зрозумів Гюїсманса – навіть краще, ніж він розумів сам себе – і міг братися до передмови; слід було поквапитися до готелю, щоб занотувати думки, тож я вийшов із ресторану, не зробивши замовлення. У готелі в брошурі з обслуговування номерів також пропонували курячий ватерзуй – так було вирішено мою дилему. Було б помилкою надавати великої ваги «гульні» та «пиятиці», про які поблажливо писав Гюїсманс; це була радше звичка натураліста, кліше доби, пов’язане з потребою скандалити, шокувати міщан – зрештою, робити собі ім’я; тож його улюблене протиставлення тілесного потягу суворості монастирського трибу аж ніяк не втрачало значення. Цнота не становила питання – зрештою, вона ніколи не була проблемою, ні для Гюїсманса, ні для когось іншого, і моє нетривале перебування у Ліґюже це тільки підтвердило. Стимулюйте людину еротично (до речі, перелік подібних стимулів – стандартний: декольте, мініспідниці завжди діють; як кажуть іспанці, tetas y culo – цицьки та зад) – і вона відразу відчує сексуальний потяг; усуньте стимули – і потяг зникне, а за кілька місяців (часом і за кілька тижнів) людина взагалі не згадуватиме про секс; насправді для ченців і для мене це ніколи не становило проблеми; відколи – внаслідок приходу до влади ісламу – жіноче вбрання змінилося у бік більш стриманого, я відчував, що стимули залишають мене, і часом цілими днями міг не думати про секс. У жінок, напевно, все було дещо інакше – у них сексуальний потяг менш виразний, опиратись йому часом складніше, проте, зрештою, часу вдаватись у деталі в мене насправді не було, тож я несамовито нотував думки, а потім, закінчивши ватерзуй, замовив тацю з сирами; хоча Гюїсманс вважав, що секс у його творах відіграє велику роль, насправді це було не так, та й смерть теж не мала в його текстах аж такого значення – він ніколи не відчував екзистенційної зажури, а у славетному розп’ятті Ґрюневальда його вразило не те, як було подано агонію Христа, а те, як він фізично страждав; і в цьому Гюїсманс був повністю подібний до решти людей, яким байдуже до власної смерті, проте єдиним клопотом яких, їхньою справжньою грижею було прагнення уникнути фізичного болю. Коли ж Гюїсманс починав висловлюватися щодо творів мистецтва, думки його віддавали облудою. Він затято захищав імпресіоністів, коли вони боролися проти тогочасного академізму, написав чимало захоплених сторінок про таких художників, як Ґюстав Моро та Оділон Редон, проте у власних романах брав сторону не імпресіонізму чи символізму, а набагато давнішої манери, близької до фламандських майстрів. Фантастичні видіння в роману «На узбіччі», які, справді, нагадували химери символістського малярства, не викликали довіри й запам’ятовувалися гірше, ніж яскраві та майже інтимні замальовки обідів родини Каре у романі «Отам». Раптом я згадав, що забув свій примірник «Отам» у Парижі, тож слід було повертатися; я зазирнув до інтернету: перший швидкісний потяг мав відправлятись о п’ятій ранку, о сьомій я був би вже вдома і міг перечитати уривок, де Гюїсманс змальовував кухню «матінки Каре» (так він її називав); насправді єдиною темою творів Гюїсманса був буржуазний затишок, болісно недоступний для одинака; причому йшлося про затишок не в родинах заможних міщан – кухня, оспівана в «Отам» була радше добротною кухнею звичайного міцного подружжя; ще менше йшлося про аристократію, адже Гюїсманс завжди зневажливо відгукувався про «дурил при гербах» – зокрема, громив їх у «Облаті». Справжнє щастя, на його думку, являло собою веселий бенкет друзів-митців, горщик із м’ясом під соусом з хрону та з пляшкою «доброго» вина, а потім – сливовиця і тютюн біля теплої груби під завивання зимних вітрів серед веж церкви Сен-Сюльпіс. Життя відмовляло Гюїсмансові у простих людських утіхах, тож лише нечутливий і жорстокосердий Блуа міг дивуватися тому, що письменник оплакував у 1895 році смерть Анни Меньє – єдиної жінки, з якою в нього був тривалий зв’язок, єдиної, з якою він зумів ненадовго «пожити у злагоді»; згодом через нервовий розлад (тоді невиліковний) Анна була змушена перебратися до шпиталю Святої Анни [63] Шпиталь Святої Анни в Парижі, зведений ще у 1651 році; існує досі, спеціалізується на психіатрії, неврології та нейрохірургії. .