Удень я вийшов і купив п’ять пачок цигарок, а потім знайшов рекламний проспект ліванського постачальника – і вже за два тижні передмову було завершено. На Францію насунувся циклон з Азорських островів, у повітрі відчувалася дивна млість, майже весняна волога. Ще минулого року за такої погоди з’явилися б перші міні-спідниці. З авеню Шуазі я звернув на авеню Гобеленів, потім пішов вулицею Монж. У ресторані неподалік від Інституту арабського світу я перечитав сорок сторінок передмови. Треба було розставити кілька ком, уточнити кілька посилань, однак у цілому я не мав сумнівів – це була моя найкраща робота; а ще це був найкращий текст, коли-небудь писаний про Гюїсманса.
Я повертався додому помалу, мов благенький старий, потрохи усвідомлюючи, що саме тепер прийшов кінець моєму інтелектуальному життю – і що поставлено крапку в моїх тривалих стосунках із Жорісом-Карлом Гюїсмансом.
Звісно, я не збирався відразу повідомляти цю радісну новину Бастьєнові Ляку, бо знав, що ходом роботи він зацікавиться принаймні через рік, а то й два; тож я мав час на вдосконалення посторінкових приміток – так, врешті-решт, розпочався найпрекрасніший період мого життя.
Прекрасно, але не більше того, – смикнув я себе за полу, вперше після повернення з Брюсселя зазираючи до поштової скриньки; як і завжди, там на мене чекали адміністративні питання – звісна річ, адміністрація «ніколи не спить».
Однак я не відчував бажання відкривати всі ці конверти; два тижні я раював в божественних краях , зрештою, навіть творив , виходячи зі своїх досить скромних можливостей, і не хотів отак різко повертатися до статусу звичайної адміністративної одиниці. Було в купі листів і послання з університету «Париж-IV – Сорбонна». О! – скрикнув я.
«О!» набуло ваги, коли я ознайомився зі вмістом конверту: мене запрошували (починаючи з учорашнього дня) на офіційні заходи з нагоди вступу Жана-Франсуа Луазлера на посаду професора. Офіційна учта мала відбутися у великій аудиторії імені Ришельє – її, звісна річ, мала супроводжувати промова; потім коктейль у сусідній залі.
Я добре пам’ятав Луазлера – саме він багато років тому познайомив мене з «Нотатками про письменників дев’ятнадцятого століття». Його кар’єра розпочалася з досить оригінальної дисертації, присвяченій останнім поезіям Леконта Де Ліля. Поезію Де Ліля (якого разом з Ередіа вважали очільником руху «парнасців») здебільшого зневажали – на думку укладачів антологій він був «щирим ремісником без особливого хисту». Утім, під впливом дивної містично-космологічної кризи, на схилі літ Де Ліль склав кілька незвичних віршів, не схожих ні на що, писане ним раніше, ані на те, що писали в його час інші – зрештою, вони взагалі ні на що не були подібні, ці вірші, і саме тому, на перший погляд, повністю випали з поля зору дослідників. Першою заслугою Луазлера було те, що він витягнув їх на світло, а другою – те, що трохи про них розповів, не зумівши, проте, вписати їх у літературу; на думку Луазлера, вірші Де Ліля слід було сприймати в контексті деяких інтелектуальних явищ, суголосних старому парнасцю, таких, як теософія та спіритизм. Тож, не маючи конкурентів у цій галузі, він набув певного авторитету, хоч і не претендував на міжнародне визнання, як Жиньяк; Луазлера постійно запрошували почитати лекції в Оксфорді та Університеті Сент-Ендрюз [64] У шотландському місті Сент-Ендрюз діє один із найдавніших в Європі (третій за давністю в англомовному світі після Оксфорду й Кембриджу) університетів, відкритий ще 1413 року. Найпрестижніший навчальний заклад Шотландії.
.
Луазлер якнайкраще відповідав предметові своїх досліджень – я ще не бачив людини, настільки подібної до професора Косинуса [65] Професор Косинус – головний герой серії коміксів «Ідея-фікс ученого Косинуса» (1893), створеної художником Кристофом.
: довге сиве і дуже брудне волосся, гігантські окуляри, піджак і штани від різних костюмів та у такому стані, що виникав сумнів, чи відомо професорові взагалі про гігієну; ця подоба викликала повагу, забарвлену у співчуття. Я був більше ніж певен: Луазлер не збирався когось удавати – просто він був саме таким і не міг бути інакшим; до речі, він виявився найлюб’язнішим, найлагіднішим з відомих мені людей, та ще й позбавленим пихи. Викладання, яке вимагало певного контакту з людськими істотами різного роду, завжди лякало його. І як Редіже вдалось його переконати? Без сумніву, на коктейль варто було навідатися – я мусив про це дізнатися!
Читать дальше