Володимир Владко: Фіолетова загибель

— Поки що залишити його тут.

— Це неможливо! — палко відповів Джеймс. — Його змиє вода… чи взагалі він якимсь чином пропаде… Така наукова цінність, а ти кажеш залишити!

— Він лежав тут з давніх-давен, і ніхто його не помітив, — слушно пояснив Клайд. — Ти сам щойно говорив про це. І повені зараз немовби не передбачається, в усякому разі, на найближчі дні. У таборі ти змайструєш ремені чи якісь ноші, тоді й перенесемо твій камінець, якщо тобі так закортіло. А інакше не вийде. Хіба що ти сховаєш його в свою сумку, коли вона в тебе розтягується, наче гума.

— Ну, сумка малувата, — цілком серйозно відповів Джеймс, з діловитим виглядом показуючи своє спорядження.

— Тоді давай перекотимо цю штуку далі від берега, хоча б до цього кедра, ніхто його не рушить, і вода не знесе. А завтра або хоч сьогодні надвечір, коли ти зробиш ноші, перенесемо камінь до табору.

— Ні-ні, тільки сьогодні! — палко заперечив Джеймс. — У тебе світла голова, Клайд! Ти одразу знаходиш практичне вирішення.

Удвох вони насилу перекотили дивовижний валун метрів на чотири від берега, поки він не опинився під величезним кедром, який гордо підносив до неба своє віття. Обхопити цей кедр могли б хіба що три чоловіки, та й то ледве дотягуючись один до одного руками. Клайд захоплено подивився на велетня.

— Ех, і природа ж тут, у цій айдахській глушині! — вигукнув він, озираючись на всі боки. — Зовсім не те, що на якомусь модному курорті. Звичайно, там і пальми, і всяке інше. Але все це культивоване, посаджене в шаховому порядку, як, скажімо, в Майямі. Іди й обережно оглядай. А тут! Якщо кедр — так він уже справжній велетень! Навіть оця колюча погань, — вказав він на кущі, що вкривали схил, — і та розрослася, майже як ліс… Що ти хочеш робити, Коротун? — обірвав він свій захоплений монолог, побачивши, як Джеймс, наче приміряючись, уважно приглядається до чорного валуна і обходить його з усіх боків.

— Я дивлюся… дивлюсь… — неуважно бурмотів той, — чи немає тут якоїсь тріщинки… А, звичайно ж, є! Є!

— Та про що ти, нарешті? — підійшов до нього Клайд.

— Є тріщинка! — переможно вигукнув Джеймс. — Отже, я прямо тут-таки можу взяти зразок метеорита. Зараз, Клайд, зараз! Бачиш, по цій тріщинці від нього можна відколоти шматочок. От зараз!

Клайд побачив, як Джеймс розмахнувся молотком і з силою вдарив по валуну. Пролунав глухий удар, наче хтось простогнав або метеорит був суцільною брилою металу. Молоток у руках Джеймса відскочив.

— Знову не виходить, Коротун? — співчутливо спитав Клайд.

— Ні-ні, все в порядку! Треба ще раз ударити, — переконано відповів Джеймс, — він уже надколовся. Але, знаєш, у ньому багато металу, прямо дивно…

Він знову вдарив молотком. Стогін повторився. І водночас на землю впав відколотий шматочок каменя, невеличкий, розміром усього два-три сантиметри. Опуклий, зовнішній край уламка був такий же чорний, як і весь камінь. Але на зломі…

На нерівному зломі у звивистих тріщинах і заглибинах уламка виднілася незвичайна бура плісень. Рудувата й крихка, вона здавалася живою, її рвані відростки трохи ворушилися, немов намагались відділитися від каменя. На очах у Джеймса і Клайда вона змінювала своє забарвлення. Спочатку — бурого кольору, за кілька секунд плісень стала зеленуватою, з синім відтінком. І такою вона вже й залишалася.

— Джеймс, що це таке? — чомусь пошепки спитав Клайд.

Він, не відриваючи очей, споглядав це дивовижне явище, нічого не розуміючи.

— Н-не знаю, — також пошепки відповів Джеймс, трохи заїкаючись від хвилювання.

Він зняв окуляри й уважно дивився у злом уламка, наче намагаючись зміркувати, з чим можна порівняти цю незвичайну плісень.

А синя плісень майже застигла й більше не ворушилася. Джеймс Марчі і Клайд Тальбот наче остовпіли, пройняті гострою цікавістю: що за незвичайне явище відкрилося їхнім очам!

Клайд нарешті перевів погляд на те місце валуна, од якого відколовся уламок. Там також було видно тріщини й заглибини. Але дивно: в них не лишалося й сліду плісені. Немовби вся вона опинилася тільки на цьому уламку. Клайд простяг руки, щоб доторкнутися до каменя, але Джеймс затримав його.

— Не смій! Не смій торкатися! — вигукнув він. — Це… це може бути небезпечно!

— Чому? — здивувався Клайд, висмикуючи руку.

— Ні ти, ні я не знаємо, що це таке, — збуджено говорив Джеймс, показуючи на плісень знятими окулярами. — Можна сказати лише одне: ця штука не схожа ні на які інші живі організми, що є на нашій Землі. Розумієш? «Воно» прилетіло до нас з інших світів! Прилетіло всередині метеорита, хіба тобі не ясно?..