Володимир Владко - Фіолетова загибель

— Та що тут говорити! — відмахнувся Клайд. Він уже пошкодував, що засмутив щиросердого Коротуна. — Якщо тобі подобається тягати з собою додатковий вантаж, то будь ласка. А я не збираюсь бути геологом. Просто відпочиваю й насолоджуюся природою, от і все.

Джеймс трохи підбадьорився. Така вже вдача у Коротуна. Завжди він щось вигадує, відразу засмучується, коли йому доводять, що все це ні до чого, і так само легко втішається, якщо не заважають робити те, що він задумав. А може, це саме якості тих людей, які, кінець кінцем, стають видатними винахідниками, дослідниками чи взагалі вченими?..

— Значить, ти згайнуєш відпустку на отаке відколупування різних камінців? — все ж не стримався Клайд. — Але тут самі валуни, більше нічого не знайдеш. — Він оглянув берег річки й нічого, крім гравію й валунів великих і малих, це побачив.

— А ти думаєш, що у валунах не може бути ніяких вкраплень? — палко заперечив Джеймс. Тепер, коли вже не було кому протидіяти, йому дуже захотілося відразу ж таки показати свої геологічні знання. — Навпаки, обкатане й відшліфоване бурхливою течією води каміння, яке ми в звичайній розмові називаємо валунами…

— Це що, цитата з твоєї дуже цікавої книжки? — іронічно спитав Клайд.

— Ну, припустімо, цитата, — покірно погодився Джеймс. — Що з того? Я хотів тільки сказати, що і у валунах іноді можна знайти дуже цікаві вкраплення. Адже річка приносить їх з різних шарів грунту… Ось подивися!

Джеймс поклав у кишеню люльку, яку він так і не закурив, і попрямував з молотком у руці до валуна, де сидів Клайд.

— Уяви собі, як це просто, — пояснював він. — Я знаходжу заглиблення і вдаряю молотком, щоб відколоти невеличкий шматочок. Отак! Один удар — і… Розумієш, молоток трошки зірвався. Зараз я точніше вдарю. От. Раз…

Клайд розсміявся. На валуні лишився ледве помітний слід молотка. Це було все.

— Боюся, що так тобі довго доведеться стукати, — засміявся він. — Виявляється, добути зразок звичайного валуна зовсім не так легко, як ти запевняв.

Джеймс засоромлено блимнув очима.

— Мабуть, це тому, що без навику, — пояснив він. — Бач, у книжці сказано саме так… але практично я ще не пробував. Може, він дуже великий, цей валун? І маса мого молотка надто маленька для нього? Зараз я спробую інший.

Він озирнувся навкруги.

— Оцей, наприклад.

Неподалік лежав валун, наче величенький кавун неправильної округлої форми. Єдине, що його відрізняло від інших валунів, — це колір, він був чорний. Клайд жартівливо кинув:

— Слухай, ти вибрав оригінальний камінчик. Тільки я сумніваюся, щоб у ньому були дорогоцінні метали, надто вже він чорний. Гадаєш, тобі пощастить його розколоти? Цей горішок, мабуть, ще міцніший, ніж попередній.

Джеймс не звернув уваги на зауваження Клайда. Він зосереджено розглядав валун, опустивши молоток. Потім обернувся до друга. На його обличчі був неприхований подив.

— Клайд, це не валун, — сказав він.

— А що ж? — лінькувато обізвався Клайд.

Правду кажучи, йому було байдуже, як саме назве Джеймс цей камінь.

— Це… це метеорит!

— Що?

— Метеорит, я кажу.

— Звідки ти знаєш?

— Поглянь сам, — простяг Джеймс руку, в якій тримав молоток. — Насамперед він не обтесаний, не відшліфований водою, як інші валуни…

— А мені здається, що він такий же обкатаний і круглий, як і інші, — заперечив Клайд. — Тільки чорний, от і все. — Клайд так добре вмостився на валуні, що йому не хотілося вставати через якесь каміння. Але Джеймс був дуже збуджений:

— Ні-ні, ти поглянь! І побачиш сам, у чому різниця. Клайд мляво підвівся і підійшов до Джеймса.

— Ось… ось бачиш? — голос Джеймса навіть уривався від хвилювання.

— Поки що нічого не бачу. Звичайний булижник чорного кольору. Нічого цікавого. Вивалився з якоїсь гори, попав у річку, і його солідно обкатало, як і інші валуни. З чого ти взяв, що це метеорит, Коротун? — Клайд недбало махнув рукою й хотів уже піти геть, як Джеймс нетерпляче потяг його за рукав сорочки й зупинив.

— Ні, зажди, зажди! — знову квапливо заговорив він. — Ти навіть не поглянув як слід. Він не обкатаний водою, розумієш? У нього оплавлені — оплавлені! — боки. Ось видно навіть напливи й нашарування. Він, цей метеорит, з величезною швидкістю пролітав крізь нашу атмосферу. І нагрівався від тертя, ну, це ж так зрозуміло! Тому його боки й оплавилися, дивись, хіба ти не бачиш?

Кучерява борідка Джеймса тремтіла, очі збуджено виблискували, а молоток у руці, немов підкреслюючи його слова, описував неймовірні зигзаги й криві. Клайд здивовано поглядав на нього й зовсім не розумів друга. Чому Коротун так розпалився? Ну хай це справді метеорит, чи не все одно? Як не назви, камінь є камінь, до того ж він і зовні мало привабливий…