Володимир Владко - Фіолетова загибель

— Та вже куди там, — погодився Клайд. Джеймс лише зніяковіло переводив розгублений погляд то на одного, то на другого: він завжди не знав, як йому поводитися під час отаких пікірувань. Фред тим часом вів далі:

— Тому я й прошу тебе, дорогий Джеймс, пролий на мене ще трохи світла знання. Ти обіцяв щось подібне до загальноосвітньої лекції про метеорити й інші мікроорганізми, адже правда? Клайдові, як я бачу, це не дуже потрібно, він і так усе знає. Ну, а мені сам бог велів ставити безглузді запитання. От скажи, чому ти вважаєш, що це метеорит? Чому ти певен, що твоя плісень — космічна, а не якась інша? Давай, Коротунчику, давай, я обіцяю слухати уважно і цілком серйозно.

Клайд слухав мову Фреда Стапльтона і думав: а й справді, немає нічого дивного в тому, що його вважають досвідченим і тямущим агентом по збиранню об’яв! Що там не кажи, а Фред мастак поговорити. Коли він хоче — з’являються і м’який тембр голосу, і зворушлива переконливість, та й жести стають якимись повільнішими, плавними. Коли він хоче… Так, тоді опуклі карі очі дивляться лагідно з-під навислих темних брів, і навіть мало помітно різкі зморшки від прямого носа до куточків тонкого рота. Але Клайд знає й інший вираз обличчя Фреда Стапльтона, який лишився в його пам’яті ще з давніх часів великих бейсбольних матчів у коледжі. Клайд пам’ятає, яким лютим і напруженим ставало обличчя Фреда Стапльтона, коли він вів м’яч, відмітаючи всіх на своєму шляху. Тоді це було обличчя людини, готової на все заради перемоги! І з такою людиною Клайд це хотів би зустрічатися, о ні! Цікаво, чи буває таким Фред Стапльтон тепер?

Джеймс сказав:

— Я зараз, Фред. Тільки зайду подивлюся ще на плісень, як вона там. І візьму в палатці одну-дві книжки, щоб ти сам міг побачити, в чому справа.

Фред відкинувся на спину і, заклавши руки за голову, задивився на вечірнє небо, по якому повільно пливли блакитнувато-сірі хмарки, схожі на розкидані клапті вати. Клайд підкинув у багаття гілок і з задоволенням спостерігав, як воно розгорялося. Ось вибухнули темні клуби диму, і раптом гілля охопило гаряче полум’я, од якого відразу стало тепло і приємно. Обидва вони мовчали, чекаючи Джеймса.

Джеймс Марчі повернувся до вогнища, несучи дві книжки й журнал. Він дещо розчаровано сповістив:

— Як було, так і є, тільки корінці заглибились у живильний розчин.

— А ти хотів, щоб твоя плісень за кілька хвилин перетворилась на цілі кущі? — сказав Клайд.

— Ні, звичайно. Але міг усе-таки відбутися якийсь новий процес… не знаю, який саме, але дуже мені хочеться… — з дитячою відвертістю зазначив Джеймс, сідаючи коло багаття.

— Ранувато, Коротун, — засміявся Клайд. — Навіть якщо твоя плісень і швидко росте, все одно строк надто малий.

— Та я й сам це знаю, — засмучено відповів Джеймс, заглядаючи чомусь у вогнище.

Фред сів і лінькувато потягнувся.

— Отже, дорогий Джеймс, — сказав він, — ти хотів розповісти, чому твій камінь…

— Метеорит, — виправив його Джеймс.

— Гаразд, припустімо, що метеорит. Які в тебе підстави думати, що це саме так?

— У мене немає підстав думати, що це не так.

— Будь ласка, поясни, Джеймс, і не мороч нам голови!

«Це також дуже схоже на Фреда Стапльтона, — мимоволі подумав Клайд. — Лагідний, м’який тон — і раптом, якщо хтось заперечить, у його голосі з’являються отакі металічні нотки, після яких за хвилину можна почути просто грубість». Якось вони сиділи в ресторані з дівчатами. Усіх трьох дівчат запросив Фред, — з однією він бував не раз, і вона йому вже почала набридати, а дві її подруги були новенькі. Фред Стапльтон у таких випадках не церемонився, і його друзі знали про це.

Після чергового коктейля Фред розповідав якийсь анекдот. Меджі (так звали дівчину, до якої він раніше залицявся), мабуть, уже чула його, бо вона весело зауважила:

— Е, Фред, зовсім не так! Ось як було: коли пуерторіканець помітив, що…

— Помовч, будь ласка, — грубо перебив її Фред. — Якщо мені треба буде спитати щось у тебе, тоді ти й скажеш. Зрозуміла?

І він розповідав собі далі, не звертаючи уваги ні на зніяковілу Меджі, ні на докірливі погляди Джеймса Марчі, ні на холодок, що раптом виник за їхнім столиком. Не помічав його лише сам Фред, який, доказавши анекдот, сам перший розсміявся гуркотливим сміхом.

Так, будь-які церемонії чи, як він сам презирливо називав, «сантименти» були невластиві Фреду, коли він втрачав цікавість до дівчини. Навіть Меджі. «А вона ж справді дуже мила й душевна», — подумав Клайд. Синьоока, з вічно скуйовдженою шапкою кучерявого бронзового волосся, — такі зачіски були модні, — з майже зламаними під кутом широкими й пухнастими бровами, вона охоче сміялася, весело жартувала в компанії. Втім, як сказав Джеймс Марчі незабаром після знайомства з Меджі Бейкер, у неї часом з’являлася якась «журлинка». Вона ставала задумливою, її сині очі пригасали під напівприкритими віями, вона розмовляла так, наче її думки блукали десь далеко-далеко. «Дуже приємна і симпатична дівчина, а цей грубіян Фред зовсім не вартий її», — сказав тоді Джеймс і аж злякався палкої переконаності, з якою промовив ці слова. Він скоса зиркнув на Клайда, який вдав, що нічого не помічає, і перевів розмову на іншу тему.