Татьяна Тиховская - Антхіл

Трансфертний автобус привіз Гектора з аеропорту в Жовку на автостанцію. Аби юнак не був таким збентеженим, посміявся б. Автостанція тільки що так називалася. А насправді — так, п’ятачок з кількома автобусами якоїсь доісторичної моделі.

Гектор вийшов. І відчув себе, наче машиною часу потрапив на кілька десятиріч назад.

Пройшов навмання куди очі дивилися. Повз тротуар височів кам’яний мур. За ним вигулькували верхівки будівель, дещо схожих на культові. Тротуарами ходили люди. Але зовсім не так, як в Києві. Кияни завше кудись поспішали і не помічали один одного.

А тут перехожі ходили неквапно, вітались через дорогу, часто-густо зупинялися, аби побалакати. Багатоповерхових монстрів майже не було. Будинки були як на старовинних листівках.

Маб уть, у Гектора був доволі розгублений вигляд, бо якась жіночка співчутливо спитала:

— Вам куди, юначе?

Гектор відповів так, як ніколи не насмілився б в рідному Києві:

— Хочу знайти випадкову знайому. Та тільки знаю про неї замало: тільки те, що працює вчителькою. А в вашому місті багато шкіл?

Жінка посміхнулась. Але не глузливо, а лагідно, доброзичливо.

— Ну, то вважай, що тобі поталанило. Бо школа у нас єдина. І Ви стоїте біля її паркану.

Гектор отетеріло перепитав:

— Як?! Саме оцей мур?

Жінка кивнула головою. І наче на підтвердження її слів з-за паркану пролунав дзвоник. Звичайний шкільний дзвоник.

Гектор поспішив до воріт, потрапив до двору, що по ньому метушилася малеча. І ще не встиг зметикувати, як же він розшукуватиме Мар’яну, як наразився просто на неї.

Вона була охайно вдягнута, волосся зібране. Але це була вона! Нарешті Гектор побачив її очі, величезні карі очі, що спокійно дивилися на прибулого.

Гектор ковтнув слину і пробурмотів:

— Здрастуйте! Ви мене не пізнаєте?

Мар’яна помовчала. Як і тоді, в лісі, вона зволікала з відповіддю. А потім спитала знайомим оксамитовим голосом:

— Як нога?

Впізнала! Гектор від щастя відчув себе десь понад хмарами.

Дівчина мовчала. Та Гекторові острах вже остаточно випарився.

— А я навмисне приїхав в Жовкву! Приїхав, аби відшукати Вас!

Ані зойку, ані здивування. Та байдуже!

— А ви ще довго працюватимете? Я б залюбки оглянув місто.

Цього разу Мар’яна відповіла трохи швидше.

— От дітлахів позабирають — то я й вивільнюсь. У нас тут літній табір. Приводять, кого нікому доглядати.

Гектор пошуткував:

— А мені можна до вашого табору? За мною теж нема кому доглянути!

Тут уже Мар’яна щиро всміхнулася:

— В мене ж наймолодші! А більші он, у іншої вчительк и.

— А я наймолодший! То тільки на зріст величенький. А ще краще — я другорічник. Чи скільки там: третєрічник, четверторічник…

В цю мить якась пані взяла за руку хлопчика та ввічливо попрощалася з Мар’яною.

Мар’яна перервала Гектора, що не припиняв баламутитися:

— То як? Йдемо? Моїх вже не залишилося.

Неквапно пішли містом. Звісно, в порівнянні з Києвом тієї Жовкви було б замало навіть для району. А тут молоді люди неспішним кроком перетнули Вічеву Площу, проминули стовп ганьби, ратушу. Ще трохи пройшлися вулицею Бандери повз старовинні будинки колишніх багатіїв міста — ото тобі й все місто. На околиці тільки залізничний вокзал.

Але Мар’яна дуже пишалася своїм містом.

— Уявляєш, — розповідала вона Гекторові, — терени нашого міста входили до складу Київської Русі. А згодом, трохи пізніше, до Галицько-Волинського князівства. І до Польского королівства ми входили. Багата історія у міста! А помітив, як тут будівлі розташовано? Ні? Та як органи людського тіла. Замок — то голова, ринкова площа — легені, католицький костел — серце, ратуша — шлунок…

Гектор упередив дівчину, сказавши із сміхом:

— Ти ж не примусиш мене червоніти?

Мар’яна всміхнулася. Вона була трохи повільна, тож відповіла лише по хвильці:

— Як ти такий сором’язливий, то зупинимось на шлунку.

В Києві, звісно, куди більше було на що подивитися! Але як же Гекторові не хотілось туди повертатися! І захотілося похвалитися своїм дипломом саме цій малознайомій дівчині.

Як зміг, коротко переповів, через що втік з дому.

Мар’яна мовчала. Довгенько мовчала. Навіть для її неквапної вдачі довгенько. Гектор вже почав лаяти себе, чи не відлякав він дівчину від себе?

Нарешті Мар’яна таки відповіла:

— Я свою матусю знаю тільки з розповідей тата. І зі світлин. То ж навіть не уявляю, як на неї можна образитися.

Знов замовкла. Не надто ж вона балакуча! Але Гектор з полегкістю випустив повітря з грудей: здається, не образилася. Потому дівчина продовжила: