Татьяна Тиховская - Антхіл

— Нічого. А що, мав?

Дід не відповів. Тільки промимрив під ніс: «З різного вони тіста. З різного!». Тим розмова і скінчилась.

Та коли невдовзі Гектор запросив його до себе «на сюрприз», Богдан не дуже здивувався, коли побачив в квартирі Гектора Мар’яну.

Не здивувався, але й не зрадів.

Гектор почав був представляти дівчину:

— Познайомся, друже. Це…

Богдан не дослухав друга, трохи поквапливо перебив:

— Я добре знаю, хто це. Мар’яна, дочка старого єгеря.

Гекторова мармиза розпливлася в самовдоволеній усмішці.

— Ти далеко не все знаєш. Ця чарівна дівчина — моя наречена!

На цих словах Мар’яна здивовано зирнула на Гектора, але промовчала, не заперечила.

А Богдан не вразився — спохмурнів. Потім підійшов до Гектора, злегка пнув його кулаком під дих.

– І як тобі вдалося мене випередити? А такий же сумирний на вигляд! Ну хоча б у свідки візьмеш? Коло чужого щастя погрітися.

Гектор охоче погодився:

— Та це навіть не обговорюється! Хто ж у мене найліпший друг, як не ти? На кого ще я можу покластися як на себе?

Богдан сторожко запитав:

— А коли на весілля запросите? Гостей багато чекаєте? Хто там буде з наших знайомих?

— Та… — Гектор трохи запнувся. — Ми ще не вирішили остаточно.

Він з надією глянув на Мар’яну, чи не допоможе вона з відповіддю. Та мовчала.

Тоді Гектор незграбно перекинувся на іншу тему:

— Та ми ще, власно, нікого не сповіщали. Як виберемо дату весілля, тобі обов’язково повідомимо. А зараз ходімо з нами у місто. Я обіцяв Мар’яні показати місто.

Так трійця молодих людей вийшла з дому.

Гектор повів друзів в центр.

Хрещатик, що на ньому через вихідний припинили рух автівок, вщент був заповнений перехожими. І не тільки місцевими, не тільки туристами, іноземцями. Серед натовпу часто-густо сновигали роботи-кур’єри, що доставляють дрібні відправлення містом. Вони вираховували найкоротший шлях, частенько натикалися на перехожих і як папуги повторювали металевим голосом: «Вибачте, вибачте, вибачте».

Гектор трохи випередив попутників, аби обернутися до них обличчям і зіграти роль гіда-екскурсовода, розповівши цікавинки про будівлі, що вони їм траплялися.

В цей час майже над головою друзів пролетів летючий автомобіль. Мар’яна мимоволі вхопила Богдана за рукав і з побоюванням глянула вгору.

Богдан нишком глянув на Гектора, але той нічого не побачив.

Мар’яна прибрала руку. Начебто не помітила, що Богдан аж зашарівся від її дотику.

— Ти вперше в великому місті? — спитав.

— Ні, — відповіла в своїй повільній манері. — Я вчилася у Львові. Він хоча й великий, але не такий гамірний. Та більше я полюбляю ліс. А в Києві є затишні куточки, з зеленню, без натовпу?

— Звісно, є! І чимало.

Врешті-решт друзі поїхали на Оболонську набережну. Відпочиваючих і тут було доволі, але вони саме відпочивали, ходили неквапно, годували водоплавних птахів. На березі примостився якийсь аматорський художник, що «ловив» підходяще світло; на лавках, що їх було досить, сиділи літні сивенькі пари; на газонах грали дітлахи, а молоді матусі котили поперед себе возики з немовлятами.

Молоді люди добряче набили ноги, тож охоче вмостилися відпочити просто на траву.

— Оце вже мені подобається, — Мар’яна обвела поглядом краєвид. — І людей значно менше. І не поспішають нікуди. Гуляють!

— А центр тобі що, не сподобався? — Гектор хотів почути похвалу за свої старання.

— Сподобався. Дуже сподобався. Тільки як туристові сподобався. — Мар’яна помовчала. — Можливо, і треба хоч раз побачити Хрещатик, аби ще більше цінувати свою Жовкву.

Богдан розтягнувся на весь свій чималенький зріст, підклавши руки під потилицю. Напівжартома сказав до Мар’яни:

— Я ж ладен за тобою йти світ за очі! Навіть в оту твою Жовкву. І чого це ти вподобала Гектора, а не мене, ніяк не дотямлю!

Мар’яна підтримала жартівливий тон розмови:

— А чим же ти кращий?

— А я більш вродливий. Ось, глянь на мене!

Богдан сів. Відтягнув руками вуха, закотив очі до перенісся, підмостив язика під нижню губи — і став дуже схожим на мавпочку.

Мар’яна щиро розсміялася.

– І справді, красень! — вона втерла сльози, що поневолі набігли від сміху.

Гектор вирішив, що йому саме час якось втрутитися в розмову.

— Агов, панове! А чи не забули ви, що й я тут трохи присутній? Мар’яно! Хочеш, і я навчуся вдавати з себе мавпу?

Богдан удавано запротестував:

— О, ні, ні! Тільки не це! Не позбавляй мене головного козиря в боротьбі за найчарівнішу дівчину на всій планеті!