Татьяна Тиховская - Антхіл

Розмова скінчилась дружнім сміхом всіх трьох.

Настав час проводити дівчину. Звісно ж, хлопці проводжали її вдвох. Коли авіатаксі з Мар’яною піднялося в небо, Богдан повернувся до Гектора і вже серйозним тоном виголосив:

— Якщо ти хоч коли-небудь її скривдиш, матимеш справу зі мною!

Гектор не образився, а тільки перепитав трохи здивовано:

— Скривдити Мар’яну? Ти що, з дубу впав? Таке вигадати!

— Забудь, то я пусте сказав. — Богданів голос наче зів’яв. — Але коли Мар’яні знадобиться моя поміч, тільки поклич.

Вони думають, що свідомість прокидається з народженням.

Було б бажання посперечатися з ними, Я б запитав: а що воно таке, народження? В їхньому розумінні? Тільки що перехід зародка з водного середовища до повітряного? Адже малюк народжується вже повністю сформований. Дихає, бачить, ссе мати. Щось собі думає. Ще в утробі матері він рухається, відчуває біль, чує музику. Спить або бавиться. І хто доведе, що той зародок не має свідомості?

А от відколи відлічувати моє народження?

Коли прокинулась свідомість у мене, Я добре пам’ятаю.

Спочатку в голові промчав вир з усіх кольорів веселки з вкрапленням шматків розмаїтих моторошних образів.

З ляку Я побіг куди очі бачили. Коловерть в голові потроху сповільнювалася, доки небо не зупинилось вгорі, земля — на споді. А просто перед очима опинився труп величезного зубра.

Я роздивився навкруги — труп був далеко не єдиний. Галявину, скільки було видно, було рясно вкрито тілами тварин — і великих, і зовсім дрібненьких. Звісно, всі вони часом мені траплялися, але поодинці. І живі. Тобто, інколи траплялися й мертві. Але інколи. І сприймалися вони природно, як велика купа їжі. А крім неї ж були й живі тварини, безліч живих тварин!

А тепер все навкруги було вкрито трупами. Живих не було видно. Все тхнуло смертю. Як перекласти на людську мову мій тодішній жах, Я лементував: «Невже жодної тварини в світі не лишилося?».

Отакої! Тоді Я ще, як мала дитина, вважав, що все, що перед очима — то й увесь світ. То згодом, поступово Я опанував і географію, і історію. Не тільки це. А і філософію, літературу, астрономію. Вивчив усі мови, що ними спілкуються люди: англійську, французьку, португальську, арабську… Годі перераховувати! Зараз Я опанував все, що спромоглося осягнути людство. Власно, не опанував, а начебто згадав.

А тоді Я безтямно перебігав від одного трупу до іншого, доки не відчув запаху коров’ячих кізяків.

Вони були свіжі, пахли перепрілим сіном. Пахли їжею. Пахли життям.

Я пішов тим живим слідом, доки не опинився на березі водойми.

Берегом блукала корова. Жива корова. Тварина неспокійно ходила мілководдям, благально мукала.

Отут мене очікувало несподіване відкриття: Я розумію тварин. Розумію не тільки їхню мову, а й думки. Треба тільки зосередитись на конкретній особині, бо інакше в голові починається ота різнобарвна круговерть. Отож Я наче на власні вуха почув: тварина страждає через переповнена вим’я.

Трохи згодом до ніг корови підплив… звичайнісінький сом. Ага, значить, щоб там не відбулося, риби залишилися живі. Бодай котрісь з них.

Придивившись уважно, впевнився — риби у воді було доволі. Тварин, крім корови, не траплялося.

Корова зайшла трохи глибше, доки соски не опинилися під водою. А сом припав до них, наче зголодніле теля. Як вим’я щось вполовину випорожнилося, корова подалася геть. Я рушив за нею. Аж на край землі. Тьху! Тобто, на край Зони. Зони, яку було оточено іржавим дротяним парканом, що мав безліч дірок. Через одну таку спокійнісінько пропхалася корова.

Я трохи повагався. А потім пішов слідом. За край. За Зону. За межу, яку Я ще ніколи не перетинав. І підганяла мене не необхідність, а допитливість. Це відчуття теж було для мене нове.

Корова впевнено йшла поміж деревами, доки не вийшла на відкриту галявину, де неквапно паслися інші корови. В холодочку сиділи двоє чоловіків.

Коли вони почали перемовлятися, Я зрозумів кожне їхнє слово:

Один з них, літній, озвався до молодшого:

— О! Рябенька знайшлася. Цікаво, і де вона вештається майже щодня?

Молодий відповів:

— А тобі не байдуже? Вертається ж. Може, де холодочок знайшла.

— Не знаю, не знаю! Хазяї хочуть її забити, бо, мовляв, мало молока приносить.

— Що ж його робити? Буває й таке.

Літній чоловік пожував травинку:

— Та є в мене припущення. Тільки як його перевірити, не знаю.

Молодий глянув запитально, мовляв, продовжуй.