Татьяна Тиховская - Антхіл

Де б ще зустрілися.

Якісь молодики в уніформі з логотипом Зони завантажували різнокаліберні ящики. Мабуть, з науковою апаратурою. Чи й зі знімальною. Чи й і з тою, й з другою. То ж поїздка обіцяла перетворитися на захоплюючу подорож.

Дорогою хлопці обмінялися відомостями, хто й як потрапив в цю команду. З огляду на те, що обидва підписували якісь папери щодо нерозголошення окремих результатів експедиції, мета її виходила далеко за межі ознайомчої. Що ж, вирішили хлопці, тим цікавіше.

Коли автобус перетнув перший 30-километровий кордон після КПП «Дитятки» [5] КПП «Дитятки» — головний контрольно-пропускний пункт до Чорнобильської зони відчуження. Знаходиться поблизу села Дитятки Іванківського району (раніше — Чорнобильського) Київської області. , до них приєднався юнак в напіввійськовій формі без розпізнавальних знаків. Представився скромно: Вова, працівник Зони.

Сів коло Гектора — так трапилось.

— Ти як, постійно тут працюєш чи як і ми, в розвідку? — поспитав Гектор у Вови.

— Постійно, — відповів той.

Помовчав. Та через хвильку додав:

— Я й не уявляю, що могло бути інакше.

Гектор неабияк здивувався:

— Як це?

— Тут, в Зоні працювали й мій батько, і дід. Прадід, той не з Зони, з Києва. Працював звичайним дільничним міліціонером. А як стався вибух реактора, їх зняли з місця й відправили охороняти в Чорнобилі громадський порядок. Привезли, вишикували перед самим реактором в чому були, без захисних костюмів. Постояли. Очікували на команду, що його робити. А прадіда почало нудити. Потім і його начальника, й інших хлопців. Вивертало доти, доки, здавалося, вже не тільки їжа, а нутрощі вихлюпнулися назовні. Прадід помер за рік. З того десанту всі швидко померли. Прабабуся забрала сина, мого діда, і переїхала до родичів до Харкова — подалі від трагедії, від пекучих спогадів. А дід згодом все одно повернувся в Зону! Він ще в Харкові винайшов метод дезактивації, що перетворює радіаційні відходи в плазму. І приїхав в Чорнобиль на випробування. Та так тут і залишився. Тож разом зі мною три покоління чоловіків — і всі тутешні, із Зони. Я, наприклад, дозиметрист. Професію обрав таку, що десь поза Зоною чи принадиться.

Богдан приєднався до розмови:

— А що ж оце тебе змусило на таке піти?

Вова підвів брови від здивування:

— Змусило? Та я кращої долі собі не бажаю. Тут така краса! Тиша, рослинність буяє. Звірина нелякана, а людей обмаль. Та самі побачите.

Зовсім несподівано просто на дорогу вийшов величезний кабан. Постояв в роздумах і неквапно занурився в протилежну лісову смугу.

Вова запевнив:

— Таке в Зоні не дивина. За стільки років тварини геть страх перед людьми загубили. Як пощастить, можна і зубра, й оленя стрінути. А вже щодо лисиць, зайців, — тих взагалі, як в місті горобців.

Гектор очікував, що відразу після шлагбауму почнеться щось дивовижне.

Так ні! Звичайна асфальтова дорога, тільки що рівна-рівнесенька. Це для того, аби не розкидати радіоактивні відходи, які перевозяться у вантажівках на дослідження або зберігання. Звичайні дерева, трава, тільки більш зелені, ніж в задушливому місті.

І тиша.

Автівок майже не було. Після гамірного Києва з його автомобільним рухом у два яруси, зі сновигаючими авіатаксі, з натовпом людей це було незвично.

Без пригод пройшли ще один контрольний пункт — 10-кілометровий. І поїхали в готель «Прип’ять», що в Чорнобилі. Будівлю невідомого архітектора радянської доби наче навмисно законсервували і ззовні, і зсередини. Зберігся навіть пам’ятний знак коло вхідних дверей: «Збудовано на честь 50-річчя Великого Жовтня». Гектор з уривчастих спогадів від уроків історії так і не міг зрозуміти, чим же він великий, той жовтень.

Хлопці залюбки повискакували з автобусу, підхопивши свої речі. Пострибали, аби розігнати кров в кінцівках.

Вова вийшов разом з ними. І майже відразу йому на плече спустився ворон. Чималенький такий, із синяво чорними пір’ям.

Затріпотів крилами, роззявив дзьоба.

Гектор зауважив:

— Ну й нахабні в Зоні птахи! Геть острах перед людьми розгубили!

Вова посміхнувся.

— Та ні, не розгубили. Хоч трохи та стережуться. А це — Яків, Яшка. Батьків ручний ворон. Ось, у нього кільце на правій лапі, бачите? Залишився мені в спадок, як батько виїхав з Зони.

Яків вмостився зручніше на плечі у Вови та почав куняти.

Гектор зацікавлено спитав:

— То він житиме триста років? А скільки йому зараз?

Вова охоче відповів: