Татьяна Тиховская - Антхіл

— Триста — то радше легенда. А звичайний вік десь так років сорок. А Якову вже двадцять. В розквіті, так би мовити. Його батько в лісі знайшов. Напівживого, охлялого. Зарано з гнізда вистрибнув. Батько його вигодував, виходив. Тож Яків звик до нас, не улітав. Гуляв з нами, як домашній собака.

Для наочності Вова зняв з плеча ворона, підкинув трохи вгору, аби той злетів, і відійшов трохи вбік.

Яшка зробив невеличке коло в повітрі, спустився на землю коло Вови і заходився дзьобом клювати його черевик.

Вова почав прощатися:

— Ну, мені час повертатися. Ще стрінемося.

Вова простягнув по черзі хлопцям руку, міцно потис. Пішов від готелю. Яків побіг слідом.

Богдан хмикнув:

– І справді наче собака. Ти таке бачив?

Оселилися хлопці разом, а от працювати довелося окремо, кожному за своїм фахом. Гектор зазвичай працював всередині четвертого реактору, який ще в далекому 2016-му накрили новим насувним укриттям з невимовною назвою «конфайнмент», що його намостили над старим саркофагом.

Кожен день по закінченню роботи Гектор перевіряв одяг на рівень радіації та залишав його в роздягальні. Наступного дня отримував нову форму, чисту.

Богдан робив на вулиці. В його бригаді, крім нього самого були геологи, будівельники, дозиметристи і…підривники.

Тільки ввечері друзі, добряче набивши ноги, мали час перекинутися враженнями. Гектор з натхненням зізнавався, яку найбільш уражену радіацією ділянку він відвідав. І як «дурив» свій власний дозиметр, аби довше попрацювати.

Богдан того захвату не поділяв. Натомість розповідав про більш безпечні та не менш цікаві речі. От хоча б як під час роботи стрів незвичного горобця: той на черевці мав рожеве пір’ячко. Не звичне сіреньке.

— Забрьохався десь, мабуть, — припустив Гектор. — Наші родичі живуть у Кривому Розі, що має найпотужніше родовище залізної руди. То там поблизу копалень все червоне: будинки, асфальт, листя, трава. Взимку — сніг. Горобці — ті весь рік червоні.

— Може й так. — Богдан не надто наполягав. — А ти нічого дивного не бачив? Щурів там розміром з собаку або кажанів, що світяться в темряві.

— О, зрозуміло! — розсміявся Гектор. — То ти шукаєш сюжетів для захопливих розповідей? Шкода, нічого такого мені не трапилося. Хоча…

Богдан миттю пожвавився:

— Хоча, що? Щось бачив?

— Сам — ні, не бачив. А от побрехеньки чув.

— Що саме? І чом, власно, побрехеньки?

Гектор хмикнув:

— Та трохи воно той. Не надто схоже на правду.

Богдану очі засяяли від цікавості:

— До сну ж далеко! Розповідай.

— Все через гадюк. Та то дурне, забудь.

– І все ж, — наполягав Богдан.

— Та хлопці щось розповідали про гадюк, що були на вигляд наче стулені з двох видів: гадюк і вужів.

— Ото й усе? — Богдан розчаровано відкинувся на подушку. — То їм від жаху примарилося! Чи від великого розуму. Хто там додивився, чим ті гади відрізняються? Та байдуже. Нам ще довго тут лямуватися. Може, щось цікавіше почуємо.

— А ти досі мариш мутантами-людожерами? Не награвся в дитинстві? — Гектор не оминув нагоди шпортнути друга. Вони не рідко так пікірувалися. Дружбі це не заважало.

Останнього тижня польова робота всієї команди припинилася, але почалася кабінетна. Всі члени експедиції мали підготувати свої висновки та надати для розробки заключного консолідованого звіту. Тож і Гектор, і Богдан сиділи поодинці кожен в своєму кріслі та щось мурмотіли під ніс. А наручний комп’ютер те мурмотіння перекладав в потрібний формат.

В останній день оголосили конференцію за наслідками роботи експедиції. Всіх запросили до конференц-зали.

Хлопці, як прийшли туди, потай хихотіли. Ну й кам’яний вік! Вже відколи будь-які численні наукові збіговиська провадились он-лайн, за об’ємними дисплеями, що давали ілюзію присутності як людей, так і експонатів для ілюстрації доповідей. Давно пішли у непам’ять навіть відео конференції. Натомість географічні кордони учасників значно розширилися.

А тут зала була захаращена рядами допотопних стільців. Одна стіна мала підвищення й сцену. А на стіні збереглося (чи то навмисно зберегли, як раритет?) величезними буквами виповнене гасло: «Виконаємо рішення XXV з’їзду КПРС». Хлопці зацікавлено озиралися по сторонах, аби запам’ятати якнайбільше дивного для розповіді знайомим.

Від самої конференції друзі не очікували нічого цікавого. Та перша ж доповідь прикувала до себе пильну увагу хлопців.

Доповідав сивенький дідусь щось про генні зміни тварин Чорнобилю. Доповідав довгенько, з вкрапленням малозрозумілих наукових термінів. Суть доповіді, якщо коротко, зводилась до наступного.