Максим Кидрук - Заради майбутнього

Що найгірше — тобто що було найгіршим для мене, — операцію можна було не робити. Теоретично. Десятирічну Христину Радченко скерували до мене позавчора. Її батько, Віктор Радченко, був головою ради директорів «West Agro Group Inc.», заснованого 2032-го торгового холдингу, якого на початок 2056-го визнали найбільшим експортером зерна та води з України. Не подумайте, начебто я заспокоюю чи виправдовую себе, але якби не статки сім’ї, дівча, напевно, й досі лишалося б живим. Річ у тім, що після революції в діагностуванні внутрішніх хвороб, коли експрес-аналізатори крові почали вбудовувати в зубні щітки, а клітинні фільтри-аналізатори для зливів з душу чи раковин стали коштувати дешевше за пачку презервативів, люди отримали змогу виявляти величезну кількість хвороб — майже всі пухлини, кардіосклероз, міокардит, ішемічну хворобу серця, діабет, будь-які інфекційні захворювання — у зародку. Чистиш зуби, а тут — біп! — спалахує індикатор на краєчку щітки. Отже, аналізатор установив наявність підозрілих антитіл, і треба йти до лікаря. Відповідно, спростилося й лікування. Хірурги у звичному сенсі зникли, їхнє місце заступили терапевти. На жаль, ця революція оминула неврологічні захворювання — усе, що стосується нервової системи та головного мозку. Для діагностування епілепсії, пухлини мозку чи, скажімо, загрози інсульту недостатньо взяти на аналіз кров — необхідно робити ЕЕГ і МРТ. Перший функціональний магнітний томограф домашнього вжитку з’явився на ринку десять років тому, але навіть тепер, 2056-го, він коштував як електрокар, вимагав фахівця з установки та постійного обслуговування, через що дозволити його собі могли тільки заможні сім’ї. Як, наприклад, родина Радченків. Коротше, два дні тому, вранці 13 вересня 2056-го, коли маленька Христя сушила волосся перед тим, як піти до школи, томограф у її ванній пропищав і люто заблимав червоним. Батьки, не зволікаючи, повезли дочку до невролога, а той скерував її до Центру нейрохірургії. Я збагнув, у чому проблема, лише раз поглянувши на 3D-скан її мозку: три аневризми — одна велика, дві трохи менші — відповідно на передній сполучній артерії, внутрішній сонній артерії та задній церебральній артерії. Аневризма — це схоже на кульку здуття на стінці судини, спричинене її стоншенням. Зазвичай аневризми виникають у людей літнього віку, але зрідка трапляються вроджені — як у Христини. Вони небезпечні, адже будь-якої миті можуть розірватися, і це призведе до крововиливу в мозок, а далі… ну, самі розумієте. Система порахувала ймовірність виникнення загрозливих ускладнень під час операції — 2,11 %, а тоді видала значення ймовірності розриву хоча б однієї з аневризм упродовж найближчих десяти років — 1,68 %. Я спершу подумав, що це якась помилка, але, наказавши програмі екстраполювати результати обстеження — тобто сформувати передбачення на основі наявних даних, — виявив, що з віком загроза смерті стрімко зростає. Через тридцять років вона складатиме аж 36 %. Я вирішив не відкладати операцію.

До кінця 2020-х аневризми лікували на основі ендоваскулярного методу: через розріз на стегні в тіло вводили електроди, судинами проштовхували їх до мозку, де розгортали протез, що перекривав стоншену ділянку. На початку 2030-х, за десять років до того, як я пішов навчатися на лікаря, аневризми почали «цементувати» за допомогою наноагентів.

Саме по собі клітинне нарощення стінок судини не є чимось важким, єдина складність полягала в тому, що операція могла затягнутися, — я вирішив «закрити» всі три аневризми водночас. Христина лежала на спині, притомна, їй навіть не кололи знеболювального. Об 11:10 я ввів у вену першу порцію наноагентів, налаштовуючи, прогнав їх через серце, після чого провів до мозку. Поки зграйка мікроскопічних машин, підкоряючись командам із комп’ютера, забудовувала аневризму ендотелієм, я розпитував дівча про навчання, про подруг, про улюблені книги. Через півтори години нанороботи завершили «цементувати» стінку найбільшої аневризми. Я вилучив їх з організму та впустив нову партію, а тоді одна з двох менших аневризм розірвалася. Чому? Не знаю. Напевно, Янгол мав рацію: лайно трапляється. Обличчя Христі засмикалося, вона спершу замовкла, а потім тихо проказала: «Болить». Холонучи від жаху, я запитав: «Що болить?» — хоча й так знав відповідь. За мить дівчинка верещала від болю.

Розрив аневризми під час нарощення стінки — найгірше, що може статися в сучасній нейрохірургії. Терміново викликаний до операційної анестезіолог дав наркоз, ми перевели дівчинку у вертикальне положення, щоб хоч трохи зменшити відтік крові з розірваної артерії, і закріпили її голову в затискачах. Мені знадобилося сім хвилин, щоби зголити частину волосся й електропилкою прорізати отвір у черепі. Асистент одразу взявся відсмоктувати кров, але це мало допомагало: я був буквально по лікті в крові, кров заливала операційне крісло, стікала на підлогу, та найгірше — через кров я не міг дістатися до пошкодженої артерії, боявся зачепити нерв або яку-небудь іншу судину. О 13:35, так і не зупинивши кровотечу, я вирішив уводити пацієнтку в стан контрольованої клінічної смерті. Усі присутні в операційній швидко перевдяглися в термокостюми, приміщення наповнили крижаним повітрям і за чверть години тіло Христини охолодили до 25 °С. О 14:17 серце дівчинки зупинилося. Тлумлячи паніку, я залатав ушкоджену артерію, витяг інструменти з мозку, після чого анестезіолог узявся виводити Христину зі стану контрольованої клінічної смерті. Серцева активність відновилася майже відразу, тиск стабільно зростав — кров пішла до півкуль, а потім я побачив, як на виведеному на плаский екран над операційним кріслом зображенні мозку з’являється дедалі більше моторошно-сірих ділянок. Щось велике, холодне й чорне зрушилось у моїх грудях і посунуло вниз, зминаючи шлунок і нутрощі. Пізно. Було вже пізно. Мозок десятирічної Христини Радченко помер. Не знаю, як довго я простояв посеред залитої кров’ю операційної, дивлячись на результат своїх дій — бліде, наче гусінь, знекровлене тільце, в якому вперто штовхалося крихітне серце, єдине, що залишалось умовно живим.