Максим Кидрук - Заради майбутнього

Я запитав про них, коли ми віддихувалися в ліжку:

— Чиї це діти?

— Нічиї.

— З притулку?

Я подумав, може, вона їздить до якогось дитбудинку, возить дітям солодощі чи щось таке, а за це їй дозволяють фотографувати.

— Ні, не з притулку. Вони вже нічиї.

Я не став більше розпитувати, і ми заснули.

Мене розбудило ритмічне порипування дерева, що долинало з-за дверей. Хтось підіймався сходами, які вели до спалень. Напевно, хтось дуже старий, бо кроки були геть повільними.

Спливло кілька хвилин, рипіння то затихало, то поновлювалося, і я вже не сумнівався, що у квартирі, крім нас, є хтось іще. Я повернув голову до Марти й побачив, що її очі розплющені.

— Чому не спиш? — запитала вона.

— Ти живеш сама?

— Так.

— Там хтось ходить. На сходах.

Я не казав, начебто мені здалося, я стверджував: таким виразним було поскрипування дощок.

Я ліг обличчям до Марти, спиною до дверей і вікна. Під будинком росла стара вільха з дірявою кроною- шатром, і крізь вікно до спальні прослизало просіяне її листям місячне сяйво. Я дивився, як на обличчі дівчини ворушиться візерунок зі світла й тіні.

— Тобі почулося, — промовила вона.

— Та ні, кажу тобі, я не сплю вже чверть години. Там хтось є!

— Будинок не новий, тут повно квартир із дерев’яною підлогою. — Все стало навпаки: схожа на тріщину в сухій глині посмішка не сходила з її лиця, зате мигдалеподібні очі залишалися зосередженими. — Хочеш, щоб я вийшла й увімкнула світло?

То вже, певна річ, було занадто, і я заперечно мотнув головою. Марта через хвилину заснула.

Я якийсь час прислухався до звуків у квартирі, а згодом також поринув у сон.

Мене розбудило хрипіння. Марта лежала обличчям до стіни й важко дихала, ледь не харчала вві сні. Поки я вагався, будити її чи ні, харчання урвалось, Марта перекинулася на спину, потім рвучко повернулася до мене. Очі розплющені, райдужки розширені та майже всуціль чорні. Я розтулив рота, щоб запитати, що з нею, та занімів, помітивши, як її обличчя вкрила тінь. Я подумав, що то якась гілка відхилилася, затуливши листям місяць, але зараз гілка стане на місце і я знову побачу плями світла на її обличчі. Проте тінь не зникала, і я збагнув, що за моєю спиною, просто над узголів’ям, хтось стоїть. Я відчайдушно намагався переконати себе, що Марта не дивилася б на мене так спокійно, якби наді мною справді хтось стовбичив, коли почув скрип паркету за спиною й побачив, як на стіні, понад її плечем, вироїлася ще одна тінь. У формі дитячої голівки. А потім, праворуч від неї, ще одна. Я раптом відчув себе плавцем, який заплив далі, ніж розраховував.

Марта поклала ліву руку мені на шию, провела великим пальцем по щоці й запитала:

— Просто цікаво, чувак: ти боїшся мертвих дітей?

Я вивалився з клініки у перенасичену вуглекислотою атмосферу о пів на сьому вечора. До зустрічі зі Шпротом і Бонкою лишалася година — тобто я вже не встигав, та попри це, прямуючи до метро, вирішив спершу заїхати додому. Після того, що сталося в операційній, страшенно хотілося в душ. Я розумів, що ні губка, ні струмені гарячої води не допоможуть видерти із себе спогади, але сподівався хоча б трохи притлумити відразу до себе.

Волога душила. Важкі сірі хмари притискалися до землі, а липке повітря бралося до шкіри. На мені була нейлонова вітрівка, блискавку на якій я застебнув до шиї, та однаково не перестав тремтіти — м’язи раз у раз подриґували, немов від ударів струмом. Я трусився відтоді, як вийшов з операційної. У холі на першому поверсі столичного Центру нейрохірургії, перед височенними розсувними дверима з тонованого скла, мене перестрів головлікар — Тирон Харват, 67 років, доктор медичних наук — і спробував заспокоїти. Позаочі його величали Янголом. Хтось говорив, що то через ясно-сині, немовби квітки льону, очі й тендітне, наче павутина, волосся, але старожили переконували, що Харвата так нарекли пацієнти. Він був «старої школи» й не раз, коли рої агентів у тілі чи контролююча програма давали збій, успішно завершував операцію руками. «Це перша?» — Янгол поклав долоню на моє плече. Він мав на увазі «смерть на столі» — так ми це називали поміж себе. Я кивнув і подумав, що за той час, доки перевдягався, про смерть Христини, напевно, довідалася вся лікарня. «Постарайся забути, — порадив він. — Знаю, важко, але життя триває, не картай себе та не зациклюйся. Ти зробив, що міг, а те, що не вдалося… ну, лайно трапляється. Спробуй викинути це з голови». Я пильно поглянув на нього й запитав: «Скільки було у вас?» Його очі враз затягло пеленою. Я бачив, як зіниці повільно розширилися, а погляд розмазався, став несфокусованим, і тепер Харват дивився кудись повз мене, ніби мене вже тут і не було. Від роздратування я прикусив щоку. Ви розумієте? Ті його слова не просто нічого не означали, вони були фальшивкою, обгортками, що маскували порожнечу! «Четверо…» — зрештою сказав він. Я вдруге кивнув і, присягаюся, доклав усіх зусиль, щоби стриматися, — розумів, що питати про це підло, тим паче таким тоном, — але не зміг: роз’їдені жовчю слова самі полізли з перекривленого болем рота. Тож я поцікавився, як давно він викинув із голови своїх — тих чотирьох, які спливали кров’ю на його очах. Харват повільно повів головою з боку в бік і, все так само дивлячись крізь мене, промовив: «Я пам’ятаю кожного, Захаре. Моя матір померла тридцять років тому, і я часом ловлю себе на думці, що не можу пригадати її, а цих… Я пам’ятаю кожну ямочку на їхніх обличчях». Мені було начхати, чи зауважив він зловтіху в моїх очах. Мені не полегшало, певна річ, ні, навіть навпаки — я спочатку злякався. Я виходив з операційної з таким відчуттям, наче на спину, загнавши глибоко під шкіру гострі кігті, заскочила велетенська мавпа, тож мені стало зле від припущення, що я, як і Харват, носитиму цю мавпу впродовж десятиліть. Але вже за мить — і тоді мені анітрохи не було за це соромно — груди затопило відчуття хворобливого тріумфу через усвідомлення, що у високого, майже під два метри чоловіка, що стояв переді мною, таких мавп на спині аж чотири.