Максим Кидрук - Заради майбутнього

І хоч Ельвіра ще була жива, Мітя зрозумів, що вона більше не повернеться звідти, куди задивилися її очі.

— Це вона… — Пухлий відбивався, силкуючись вирватися з рук Бізона. — ЦЕ ВОНА! — закричав він. — Я впізнав її!

Іллі Камазову вдалося видерти у Міті автомат, коли все почалося. Щоправда, якби не Паша Білаш, Пухлий задушив би її голими руками. Бізон витягнув молодшого лейтенанта на дорогу, де його обступили інші бійці. Та попри все Мітя не полишав надії вирватися.

— Пустіть мене, суки! — На губах з’явилася піна. — Невже ви… Як ви… не… Бляха, це ВОНА! ВОНА!

Камаз показав водію маршрутки, що той може рушати. Двигун захурчав, і автобус почав набирати оберти, підскакуючи на нерівній дорозі. Перелякані пасажири недобрими поглядами проводжали знавіснілого українського офіцера.

На галас підбіг капітан Батурин.

— Що трапилося?

Бізон, який досі стримував Пухлого, стенув плечима.

— Вона нахилилася… нахилилася й тихо спитала… спитала в мене… — з жахливим хрипом виштовхуючи слова, пояснював Мітя, — чи сподобалася… нам… качка… вона… спитала мене… капітане, це була ВОНА!

Юрій Батурин зиркнув навздогін маршрутці, що швидко віддалялася, прямуючи до села Заможне. Під Заможним стояли танки бойовиків, і ризикувати солдатами, щоб наздогнати автобус, він не міг.

— Заспокойся, Пухлий, — спокійно наказав командир роти. — А ти, — кивнув Камазу, — віддай йому зброю.

— Капітане… — прохрипів Мітя.

— Замовкни, — обрубав Батурин.

Пухлий заскреготав зубами, округлі щоки вкрилися багряними плямами:

— Чому я маю мовчати? Чому ми маємо мовчати? Що це, блядь, за війна така?! Вони закидають нас мінами та снарядами, підсилають своїх відьом з отруйними харчами, а ми повинні мовчки всміхатися у відповідь? ВОНА СПИТАЛА, ЧИ СПОДОБАЛАСЯ МЕНІ ЇЇ КАЧКА! Чому я не можу її… — Він захлинувся. — Чому, капітане?! Що ти на це скажеш? ЧОМУ?!! — Останню фразу Мітя прогорлав в істериці.

— Бо ми не вони, — капітан Батурин стиснув плече молодшого лейтенанта й добряче струсонув. — Почув мене, Пухлий? Ми не вони.

Ми познайомилися в «Купідоні». Хоча до моменту, коли офіціант приніс записку, я навряд чи думав про те, що сталося, як про знайомство.

Була субота. Ми з Мариком і Борманом розмістилися за столиком навпроти бару. Борман замовив бургер, а я і Марик узяли по пиву й спостерігали, як Борман жує. Вона сиділа за сусіднім столиком — сама — й пила глінтвейн із високого коктейльного келиха. Шатенка з довгим волоссям, широкими стегнами й по- дитячому тендітною шиєю. По-моєму, вона так і не спромоглася злити нас із фоновим шумом, чомусь здавалося, що тільки прикидається, наче не помічає нікого з нашої компанії. Я ж не зводив із неї погляду. Не мій тип, та щось у ній було таке… якась прихована пульсація в кожному поруху, в кожному ледь вловному жесті, від чого внизу живота зсідалося млосне тепло. Шатенка весь вечір залишалася серйозною, проте її очі світилися тим дивовижним сяйвом, що завжди супроводжує усмішку.

О пів на десяту вона попросила рахунок, а за хвилину з’ясувала, що забула вдома гаманець. Я чув, як вона, не знітившись, повідомила про це офіціантові. На кілька секунд запала мовчанка, а потім офіціант, придуркувато насупившись, щось промимрив до неї розплющеним голосом. Тоді я підвівся й сказав, що заплачу за неї. Сказав офіціанту, не їй. Борман перестав жувати, а Марик подивився на мене так, ніби я бовкнув щось непристойне.

— Ти зараз, мабуть, думаєш, — вона відразу почала на «ти», — що купив право провести мене.

Нічого такого я не думав. А через недбалість її тону, що межувала зі зверхністю, взагалі перехотів говорити. Буркнув «ні» й повернувся за свій столик. Вона пішла. Через дві години офіціант разом із рахунком поклав переді мною серветку, на якій було написано «МАРТА» й номер телефону.

Ми переспали на третій день. Я зателефонував, запропонував піти в кіно, а вона відразу запросила до себе додому.

Марта мешкала у великій дворівневій квартирі, що займала другий і третій поверхи п’ятиповерхового будинку на Русанівці. У квартирі все було з дерева: меблі, одвірки, підлога й навіть сходи, що вели з вітальні до двох просторих спалень на другому поверсі. Хоча більше за дерево мене вразили фотографії дітей. Повсюди на стінах висіли дитячі фотографії, що не мали жодної художньої цінності. Окремі знімки були старі, зроблені ще плівковими «мильницями». І діти на них здавалися дивними: майже на всіх фото вони чи то лежали, чи то спиралися на щось.