Светлана Алексиевич: Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Перше видання цієї книжки — під заголовком «Чорнобиль: Хроніка майбутнього» — вийшло друком у 1998 р. Час на те, треба визнати, був не найліпший — українському читачеві тоді було «не до Чорнобиля», цю травму витіснили інші, свіжіші й нагальніші історичні потрясіння, і майбутнє бачилось не «за Алексієвич», а радше таки «за Фукуямою»: мовляв, тепер, нарешті, все буде добре, бо все лихе лишилося в минулому, і, боронь Боже, не згадуймо про нього!.. Мусило спливти ще одне десятиліття, заки наша культура сяк-так освоїлась із «чорнобильською травмою», історики включили катастрофу на ЧАЕС у хроніки розвалу радянської імперії, критики охрестили моє покоління літераторів «постчорнобильським», діти ліквідаторів, підрісши, опанували «зону» й витворили свою «сталкерську» субкультуру, а сама я потрапила нарешті знайти «власні слова» для пережитого в київський травень 1986-го, написавши есе «Планета Полин»... І протягом цілого того десятиліття Світлана Алексієвич продовжувала й далі працювати над книжкою: записувала нові інтерв’ю, вводила в чергові видання нових героїв — кого з монологом, кого з реплікою, — додавала й викреслювала, дописувала й переписувала, так що книжка з роками росла й мінялася, як окрема жива істота. Коли, після всіх «Нобелівських» дзвінків-розмов-привітань, ми погодилися з пані Світланою на тому, що слід її в Україні перевидати, я, на свій подив, зустрілася з зовсім іншою книжкою, ніж 18 років тому. Принаймні, читалася вона цим разом геть інакше.

Розуміється, головна причина тут не в тому, що змінилася книжка — потовщала, приросла новими історіями тощо, — а в тому, що змінилися ми всі. У тілі України з’явилася ще одна, після Чорнобильської, «зона відчуження» — окуповані території Донбасу, — і несподівано виявилося, що Алексієвич написала книжку не тільки про Чорнобиль — про те, чим він був і став для білорусів, — а й, куди більшою мірою, про «русскій мір», тоді ще званий «радянським»: про його внутрішню, генетичну запрограмованість на катастрофу як прямий наслідок системно здійснюваної серед населення «зачистки мізків». Саме в такій послідовності: спершу виготовляється ідеально інфантильна, «промита мізками» людина, яка навіть увічу вже-доконаної біди довірливо жде, коли «начальство» про неї подбає (або скаже, що все гаразд, «ми знов перемогли», і вона повірить!), — а потім, коли така людина заселить певну територію «в промислових кількостях», одного дня «чека зривається» — і все злітає в повітря. А вже чи від збагаченого урану в «мирному» реакторі, чи від чужих «Градів» на вулицях рідного міста — різниця не принципова: це увесь час — та сама історія...

Під час підготовки до друку цього видання мене вразило, як часто повторюється в тексті слово «війна». Як нікому з авторів, «народжених у СРСР», С. Алексієвич вдалося намацати й вивести на яв головну формулу неперервної, і досі не скінченої «Столітньої війни», її ДНК, котрим вона відтворюється вже в столітті 21-му: якщо в країні (регіоні, місті) панує улюблений «русскомірний» соціотип «людини недорослої» — рано чи пізно жди біди: війни. Включно до ось такої, «мирно-ядерної» — проти всього живого.

Письменницька інтуїція не підвела пані Світлану: тоді, на початку 1990-х, розмовляючи з жертвами Чорнобиля, вона справді «нотувала майбутнє». Тепер, коли те майбутнє набуло цілком упізнаваних обрисів і калатати на сполох належить уже не письменникам, а «людям практичної дії», час повернути новому українському виданню цієї книжки початкову авторську назву — «Чорнобильська молитва».

І перечитати її новими очима.

Оксана Забужко

«Білорусь... Для світу ми terra incognita — незнана, невідома земля. Про Чорнобиль знають усі, але лише в зв’язку з Україною й Росією. «Біла Росія» — приблизно так звучить назва нашої країни по-англійськи. Ми ще маємо розповісти про себе».

«Народная газета»,

27 квітня 1996 р.

«На території Білорусі немає жодної атомної станції. Із чинних АЕС на просторі колишнього СРСР географічно найближче до білоруського кордону розташовано АЕС із реакторами типу РБМК: із півночі — Італійську, зі сходу — Смоленську, з півдня — Чорнобильську...

26 квітня 1986 р. о 1 год. 23 хв. 58 сек. серія вибухів зруйнувала реактор і будівлю 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС, розташованої поблизу білоруського кордону. Чорнобильська катастрофа стала найбільшою технологічною катастрофою XX століття.