Максим Кидрук - Заради майбутнього

Заскочивши до квартири на сімнадцятому поверсі, я прийняв душ і став почуватися трохи краще. У вхідних побачив три повідомлення — два від Шпрота й одне від Бонки, — проте не відповів на них. Похапцем натягнув на себе чистий одяг і вислизнув із квартири.

На виході з під’їзду я на мить затримався. В очі впало електронне оголошення ліворуч від входу, яке чомусь не помітив дорогою від метро. Центральна виборча комісія України нагадувала колишнім жителям Донецької та Луганської областей про Референдум із визначення статусу окупованих Росією територій, який повинен був пройти за два тижні. Жирним шрифтом на ньому було виділено нотатку про те, що в голосуванні мають право брати участь не лише переселенці з Донбасу, а й особи 2014—2020 рр. народження, хоча б один із батьків яких проживав у Донецькій чи Луганській області на момент початку російської агресії, але яких було народжено за межами окупованих територій.

Накопичений за день жар хвилями підіймався від землі, наче вона випаровувалась. Я востаннє зиркнув на оголошення, розвернувся та заквапився до підземки.

Певна річ, я міг би не йти, але Шпрот і Бонка були моїми єдиними друзями. Відтоді, як мене покинула дружина, наші щоп’ятничні посиденьки в пабі на Пушкінській залишались єдиною моєю розвагою, тож навіть після жахливого дня на роботі я вирішив не пропускати зустріч. Доїхав до Хрещатика — ця частина міста була найбільш загазованою, дехто на виході зі станції ставав біля кисневих автоматів, насичуючи легені перед тим, як опинитися на вулиці, — підтюпцем спустився Прорізною та заскочив до бару.

— Чого так пізно? — підвівся мені назустріч Шпрот. Насправді Шпрота звали Костею — Костею Лотоцьким, — а прізвисько причепилося до нього ще в школі через худорлявість, високий зріст і рудий, аж ядучий колір волосся.

— Та, не питай… — відмахнувся. Не хотів розказувати про те, що сталося у клініці.

— Падай. — Бонка підсунув мені крісло.

Бонка був Бонкою від народження, тобто його так і звали — Артем Бонка. На два роки молодший за мене, невисокий, чорнявий, із незмінно задертими догори кутиками губ. В обох — і в Кості, і в Артема — очі блищали від уже випитого пива.

— Ти чув? — запитав Шпрот після того, як я примостився на олдскульний дерев’яний стільчик.

— Почекай, — перебив Бонка. Він щось відчув — насторожився, обстеживши моє обличчя. За мить нахилився й турботливо глянув у вічі: — У тебе все гаразд?

Я знову махнув рукою:

— Норма. Все ок. — Потому повернувся до Шпрота: — Що я мав чути?

Той був надто збуджений, аби зауважити траурний вираз на моєму обличчі.

— Марсіани задушили півсотні наших!

Я роззявив рота.

Перше постійне поселення з’явилося на Марсі 2026-го, коли мені було сім. Нараховувало воно аж трьох жителів. У 2037-му чисельність колоністів зросла до ста двадцяти, і того самого року на Червоній планеті народилася перша дитина. Хлопчик. Еландон Шеард. Далі, 2038-го неподалік від кратера Еберсвальде колоністи заклали ще одну станцію, котра за десять років перетворилася на повноцінне — за марсіанськими, звісно, мірками — місто. А на початку 2050-х населення Марса нараховувало вже дві з половиною тисячі осіб, приблизно дев’ятсот п’ятдесят з яких не прилітали із Землі. Народжені на Марсі. Саме таких тут, на Землі, років п’ять тому почали називати «марсіанами».

Тож я роззявив рота, щоби попросити Шпрота не називати їх «марсіанами» — мені страшенно не подобався цей поділ на «наших» і «ненаших» (мушу, щоправда, зазначити, що завдяки нижчій гравітації народжені на Марсі діти все ж відрізнялися від дітей Землі — були вищими, мали більш крихкі кістки та з якихось, поки що не зовсім зрозумілих причин, більші голови, однак попри все вони лишалися людьми, не були ні іншою расою, ні тим паче новим видом Homo), — проте прохання зав’язло в зубах. До мене поволі дійшло, що саме проказав Костя.

— Що зробили?

— Ти ж пам’ятаєш, що Еландона обрали Канцлером…

Я кивнув. Задовго до старту першого пілотованого корабля, що рушив до Червоної планети, компанії, які фінансували колонізацію, розгорнули дискусію про те, яким повинен бути Марс. Кому він належатиме? Хто встановлюватиме закони, що будуть чинними на планеті? Яким буде політичний устрій, коли колонія розростеться? Унаслідок півторарічних обговорень було сформовано Раду Дев’ятнадцяти, до складу якої ввійшли представники п’ятнадцяти найбільших компаній, що живили проект, а також четверо експертів від НАСА. У 2022-му Рада ухвалила Марсіанську конституцію. Відповідно до неї Марс ніколи не належатиме жодній земній нації, планета апріорі стає власністю тих, хто на ній оселяється, закони визначає Рада Дев’ятнадцяти з обов’язковим погодженням із Губернатором, якого поміж себе обиратимуть колоністи. Але це тільки на папері все було просто. Компанії, які вкладали мільярди в розроблення кораблів і підготовку екіпажів, мусили повертати свої кошти, тож перші двадцять років усі аспекти функціонування та забезпечення колоній жорстко контролювали із Землі. Проблеми почалися, коли «марсіанам» — значній їх частині — перевалило за чотирнадцять. Худорляві високолобі дітлахи заходилися вимагати змін. Вони бачили землян, які прилітали на п’ять-шість років працювати за контрактом і до самого відльоту безперервно торочили про дім, про життя без обмежень, прогулянки під відкритим небом і нескінченні розваги — алкоголь, секс, наркотики — на далекій Землі. «Марсіани» раптом перехотіли до кінця своїх днів длубатися в шахтах, займатися наукою та щодня боротися за виживання на малопридатній для життя планеті. Їм забаглося свободи. І рівності. Рада довго вагалася, розуміючи, що юридичне визнання чи виокремлення «марсіан» може спровокувати розкол серед поселенців і поставити під загрозу саме існування марсіанських колоній, але зрештою погодилася. До Конституції внесли зміни, котрі давали «марсіанам» змогу обирати свого Супремо, або Канцлера, що його прирівнювали майже до Губернатора. Четвертого липня 2054-го «марсіани», яким на той момент виповнилося чотирнадцять, одностайно вибрали Канцлером Еландона Шеарда, першого народженого на Марсі. Тоді ж було досягнуто домовленості про початок лібералізації міграційної політики, кінцева мета якої — зняття обмежень на повернення з колоній. Відправним кроком став перший в історії колонізації візит «марсіанки» на Землю. Після шестимісячного перельоту 28 серпня 2056-го десятирічну Майю Вудс було доправлено на Землю експедицією M-SR-34/1. П’ятого вересня Майя застудилася, гуляючи в супроводі журналістів Центральним парком Нью-Йорка, а через тиждень, дванадцятого, померла від пневмонії. Лікарі не змогли врятували вирощений у стерильному середовищі та через те цілковито позбавлений імунітету організм.