— Агов! — раптом вигукнув він вбік чорного отвору входу до каюти. — Вилазь звідти по одному. І щоб без зброї мені!.. А то від вашої подруги лише смужки на тільняшці залишаться!
Не дивлячись на напруженість ситуації, дівча весело пирснуло, здійнявши до губ маленький кулачок.
— От дурень так дурень!.. Не треба було тебе на борт витягати. Хай би в Дніпрі охолов трохи. Я ж кажу тобі — немає більш нікого на катері.
Богдан зиркнув на Погосяна, немов допомоги від нього очікував, і попросив:
— Ліхтаря дайте-но, Едгаре Фрунзиковичу!
Той засопів. Мовчки переліз через борт. Не поспішаючи, прив‘язав мотузку човна до низенького леєра, об котрий боляче вдарився Кременчук під час свого невдалого абордажу. Сів там, спустивши ноги в кокпіт. І лише потім передав Богданові ліхтаря, якого увесь час тримав у руці.
— На, дивись, — мовив з якимсь придихом. Немов сміх стримував.
І вже за хвилину стало зрозумілим, що на катері й дійсно нікого немає, окрім молоденької бомжихи на прізвисько „Рибачка Соня”. З‘явилася вона в Гременці нещодавно, пару місяців тому. Декілька разів була затримана міліцією і рівно стільки ж разів відпущена. Потім прибилася до рибальської артілі з Раківки — району Грюкова, який, в свою чергу, був правобережною частиною Гременця. Хлопцям вона сподобалась своїм веселим норовом, справними руками й вмінням, як непогано куховарити, так і непогано битися. Певною мірою, казали, що знаменита бійка з конкуруючою артіллю з Гранітних Потоків, була виграна у великій мірі завдяки Рибачці Соні.
Сама вона мала якесь далекосхідне походження і її японського прізвища, Такаманохара, ніхто толком виговорити не міг. Тому поряд з Рибачкою Сонею ходило й більш дражливе прізвисько „Така-в-мами-харя”. Призвісько, зрозуміліше для гременецького обивателя. Але й небезпечніше, з огляду на згадані генетично-самурайські здатності дівчини до вимахування кулаками й ногами. По батькові ж її ніколи не кликали.
— Та-а-ак, — протягнув, не встаючи з борту, Погосян. — Слухай, громадянко Такамама… Такамаха…
— Та-ка-ма-но-ха-ра, — тихо й по складах вимовила Сонька.
— Ось-ось, — згідно захилитав головою Погосян. — Ти яким чином, громадяночко моя діамантова, сама, вночі, посеред Дніпра, на казенному плавзасобі опинилась?
— Н-ну… Той… Як його… Покататися закортіло… — І раптом Сонька рвучко нахилилась до Погосяна. — Покататися, їй-бо!.. Хоч разочок капітаном себе відчути… Командиром… Я ж нічого не поламала. Я ж вмію катерами керувати. Ну, покаталась би трохи, а потім на місце поставила, так той дурень…
„Той дурень” визирнув з темної каюти:
— Покататися, — кинув презирливо. — Без вогнів, розумієш. Звісно, злодії, вони вогнів не полюбляють. — І знову зник в чорному отворі.
— Злодії… Вогнів… — не менш презирливо кинула Сонька в напрямку каюти. — Та як би я злодієм була, то якого б дідька я тебе, дровиняку незграбну, на борт витягала? Та я б без зупинки кебу твою недоумкувату гвинтом-то відрихтувала! А так… Виправдовуйся перед ним, недоробленим, тепер…
І затихла, скоса поглядаючи на Погосяна. Той сумовитими вірменськими очима мовчазно зблискував на неї.
— Едгаре Фрунзиковичу, — почулося з каюти, — а зазирніть, будь ласка, сюди на хвилинку.
Той повів головою, змірюючи Рибачку Соню поглядом від смолянистої копни волосся до розбитих кросівок під обтріпаними колошами витертих джинсів, а потім вказав підборіддям в той бік, де чимось тихесенько шарудів Кременчук:
— Йди…
— Чого? — не зрозуміло дівча.
— В каюту, кажу, йди.
— Чого? — заклинило Соньку.
— Чого-чого, — передражнив її Погосян. — А того! Того, що як сиганеш у воду, то я не буду тебе всеньку ніч по усьому Дніпру виловлювати. Йде вже, мал-лахітова! — рявкнув наостанок.
Вмів Едгар Фрунзикович бути переконливим, коли хотів.
В темній каюті Богдан, що не спускав насторожених очей з постаті дівчини, вказав коротким дулом автомата на якісь скриньки, прикриті брезентом прямо на вузенькому проході. Один край брезенту був трохи здійнятий.
Кременчук зачепив його кінцем дула й відвів убік. Поряд зі скринькою, що мала передню стінку у вигляді лицьової панелі якогось приладу, завмерла ще одна, більшого розміру, з цілим рядом чи то головок великих бовтів, чи клем, розташованих на її поверхні. Від клем в напрямку першої скриньки тягнулися товсті, товщиною не менш, як у палець, дроти. Втім, декілька з них, з якимись пласкими круглими пластинами на кінцях, були акуратно скручені в бухти і покладені просто на дно катеру.
Читать дальше