— Ну, ви й бюрократ, Едгаре Фрунзиковичу! А на якій підставі ми тут вже півночі сидимо? Я ж вам надав інформацію. Ви ж погодились зі мною, Едгаре Фрунзиковичу! А підстави… Та, скажемо, що рибалки п‘яні посварилися, один одного постріляли, от ми всі плавзасоби й перевіряємо. Маємо таке право?
— Маємо, маємо, — похмуро згодився Погосян. — Ми багато чого маємо. І від начальства по шиї отримувати право маємо. От, дурень старий! Сивина мені в бороду, біс — в ребро. Мені ж до пенсії пару тижнів залишилось. І звідки ти такий… такий… такий зелений та інформативний взявся?!
— Підуть, Едгаре Фрунзиковичу, підуть!!!
— Та й ризиковано їх доганяти на човнику паперовому нашому. Треба було хоча б „казанку” у відділенні взяти…
— Треба. Чого ж не взяли?
— Думав — відпочинемо. Про екологію, думав, погомонімо. Свіжим повітрям подихаємо. Порибалимо на світанку. Та й ти заспокоїшся.
— Не вірили, тобто?
— Не вірив, яхонтовий. Не вірив.
— Тьху, ти! — злісно сплюнув Богдан. — Гаразд. Замнемо. Едгаре Фрунзиковичу, а ви зможете навперейми катеру майнути? Не доганяти. На декілька секунд порівнятись з бортом його зможете? А далі… Далі моєї спритності справа.
— Спритності, спритності… Воно й видно, що спритний дуже. От, дурень старий! — це вже до себе.
— Підуть!!!
— Що мені потім робити, якщо лаженемось зараз?
— Та вам же все одне на пенсію. А я, якщо щось не так, усю провину на себе візьму. Мені не звикати.
— Тобто?
— Тобто, лякливий ви дуже, Фрунзиковичу! Це, мабуть, вже не виліковне. Бо старече.
— Ах, т-ти!.. — аж затинатися розпочав Погосян. — Ах, ти, щеня! Я, капітане, своє ще в Нагорному Карабасі, на передній лінії фронту, відлякався. Це потім, коли…
— Підуть!!!
— …коли людину вбив, коли мене ледь не грохнули, коли зрозумів, — не звертав уваги на Кременчука начальник, — що геройство моє аж нікому в цьому всесвіті не потрібно, окрім близьких моїх… Разом з родиною в Україну подався. Життя, воно в нас усіх — одне. І у вірмен-ар, і в азерів, і в хохлів, і в москалів. Коли, звісно, не краєш ти його, від природи неподільне, на частини якісь незрозумілі. Навіть самі, що не є розгеройські, — якось по-конячому фуркнув Погосян. — Тебе ж цьому зелені твої вчили?… І віддати, до речі, те життя назад можна лише тому, хто його в борг тобі дав. За умови повернення в доброму стані. Бо лише справжній власник на те життя право має. А ти є лише тимчасовий орендар його з усіма обов‘язками, що випливають з цього. — І раптом спитав: — На повній швидкості зможеш на катер перестрибнути?
— Та я!.. — рвучко мотнув головою Кременчук, ледь не вронивши свого міліцейського кашкета з порепаним козирком в невидиму річкову глиб.
— Пусти мене до двигуна, — посунувся на корму Погосян. — А сам — наперед давай. Автомат там візьми. І дивись мені, бурштиновий, не втопи бойової одиниці.
Старенький „Вихор” зненацька ревонув на високій ноті і надувний човен буквально вистрибнув з-під вербового віття на річковий оперативний простір. Так рвучко вистрибнув, що здалося, навіть зірки в небі посунулися.
— Якщо все більш-менш нормально пройде, — кинув перед тим Погосян, — я тебе, капітане, на своє місце рекомендуватиму. Ото тобі справжнє покарання за безбаштовість твою буде. А вже „зеленим” твоїм карнавалу!.. На цілий місяць, мабуть.
* * *
Натужне ревіння старого мотору заполонило собою увесь всесвіт. Вітер нічного неба, розчахнутого у відкритий космос, холодно торкався розпашілих облич. Немов пласким боком клинка козацької шаблюки торкався. І здавалось, що уся Галактика пульсуючими поштовхами хилитається в такт руху човна по обсидіановій площині річкової поверхні. Капітан Кременчук, завмерши на його задраному носі і стиснувши в руці автомат, до болі в очах вдивлявся в нічну темряву. Дивно, як це Погосян напрямок вгадує? Через бойове завивання їхнього „Вихора” двигуна катера було зовсім нечутно. І самого його не видно. Бо, вочевидь, йде без вогнів, наче пірат якийсь. І як це Погосян… Стоп!.. А, може, він зовсім в іншому напрямку суне?… Переляканий ти наш!
Богдан вже розпочав було розвертатися в бік транця, аби вголос висловити свої підозри, але в цей час боковим зором він вловив якусь бліду пляму в вологій лискучій імлі. І майже водночас з цим пляма вибухнула нажаханим світлом носового прожектора й роздратований виск сирени навідліг вдарив обох ментів по вухах.
Катер!.. Він зростав на очах, немов випірнав з правікових дніпровських глибин, щільно заселеними колись водяниками та русалками. Це зараз, мабуть, уся новітня бездушна техніка повиганяла їх в інші місця, непристосовані для потойбічних веселощів. Бо ж як тебе отаке от одоробло, з виючою сиреною, гвинтом по голові шандарахне, то аж ніяких рибалок зваблювати не захочеться.
Читать дальше