Олексій Кацай - Таємниця святого посоха

Покемон Драгонейр знайшовся в районі пам’ятника відомому російському поету Олександру Пушкіну. Тому колись дуже пощастило в цих краях Україною мандрувати. Кам’яний класик сидів на гранітній брилі і зневажливо дивився на якогось там Андрійка. Драгонейра він взагалі не помічав.

А той раптом висунув свій лукавий писок з-за каменю. Зблиснув малесеньким ріжком на лобі. Крутнувся зміїним тілом на фоні бетонної огорожі, вкритої вицвілим графіті. Та й зник десь у напрямку Набережної.

Андрійко швидко посунув за ним, не відриваючи погляду від смартфону.

Віртуальне звіреня перетнуло дорогу, зазміївшись на спуску Дикого Саду. Саме тут колись знаходилось прадавнє кіммерійське місто, розкопане археологами. І, можливо, саме воно було рідним містом фентезійного Конана-варвара, який теж був кіммерійцем. Це так Петрусь казав, старший брат Андрійка.

Смеркалося. Хлопець розпачливо затупцював по мокрому кіммерійському снігу. Не по снігу навіть, а по сірій холодній каші. Зітхнув. Не віддалік було видно міст через грудневий Інгул. Просто поряд з ним річка кольору давнини впадала в гладінь кольору таємниці. Гладінь називалася Південним Бугом. Кригою обидві річки не взялися.

Покемон теж не взявся. Хоча й тіло його було саме кольору блакитної криги. Але воно літнім вихором вигиналося на екрані десь вдалині, відкидаючи неясні тіні на корпус смартфону. І лише за хвилину Андрійко зрозумів, що віртуальна іграшка не може відкидати тіні на реальний світ. Чи може?

Бо хлопець вже й очі відвів від гаджету, а далекі тіні продовжували в них свій дикунський танок. Поміж скелетів зимових дерев… Поміж кісток голих гілок… У-у-у-у… От, дурний Драгонейр! От, маля! Його ж рятувати терміново треба!..

Андрійко сіпнувся уперед і примружився: тіні набули реальних обрисів і не менш реальних рухів. Рухів затятої бійки. Жодних покемонів у ній видно не було. Але від того реальна картина не ставала більш реальною.

Бо хіба ж можна вважати за таку напад чотирьох бевзів на… казкового Святого Миколая! Взаправдішнього! З білою бородою. У довгому червоному каптані, перехопленому широким паском. В не менш червоному ковпаку й з довгим посохом у руці.

Саме цим посохом він відбивався від бевзів зі спритністю справжнього бійця кун-фу. Ото так Святий Миколай!

Андрійко навіть головою затрусив, засовуючи смартфон якнайглибше у кишеню. Шморгнув носом і, ховаючись за кущами та стовбурами дерев, почав підкрадатися до місця надзвичайної події. Такого ще його місто не бачило! Напад на Святого Миколая в самому центрі Миколаєва! Буде що друзям розповісти. Це вам не в Pokemon Go бавитися!

– Ух! Ух!.. Тьох!.. Гуп… гуп…

Кремезні чоловіки в камуфляжах і з ціпками в руках крутилися навколо святого. Але їхнє причандалля було коротшим, ніж його посох. Тож вони ніяк не могли дістатися до довготелесої й на диво гнучкої постаті. Якій не заважав навіть недолугий каптан.

– Гуп! Гуп… Хрясь!..

Одному з чоловіків втрапило по його ціпку й він на мить завмер. А потім поточився ще й назад від точного удару довжелезної ноги. Посковзнувся на мокрому снігу й впав на спину.

Але троє хуліганів, що залишилися, потроїли швидкість своїх рухів. Святий Миколай теж. Руки, ноги, ціпки, посох – усе це від швидкості злилося в подобу якогось туману, що оточив бешкетників.

– Віддай!.. А, ну, віддавай!

Отой задирака, що було впав, підхопився й знову кинувся у бійку. Навіть військового картуза, що впав, не підібрав. Лише головою стриженою метельнув, закидаючи убік великий оселедець. Аби не заважав, значить.

Ні, не вистоїть Миколай! Поб’ють його харцизяки! Допомогти треба. Тільки спочатку поліцію викликати.

Андрійко знову вихопив з кишені смартфон.

– Алло! – дихнув на нього парою з роту. – Алло! Поліція?… Допоможіть! Тут дядьки Святого Миколая б’ють! Майже на березі, на Набережній. Біля Інгульського мосту. Десь навпроти пам’ятника Пушкіну. Хто?… Я – хто?… Та приїздіть швидше!!! Ні, не жартую!..

Андрійко не помітив, що вже мало не кричить на увесь Дикий Сад. Одначе, це помітив це дехто інший. Отой чолов’яга з козацьким оселедцем, що отримав прочухана від святого.

– Агов! – призупинився він і загорлав до Андрійка. – Анумо, біжи звідси, пацан! А то вуха надеру. І ще дещо!

– Відпустіть Миколая! – затявся хлопець. Але, про всяк випадок, почав відступати до дороги.