Олексій Кацай: Таємниця святого посоха

– Блін, ще й свідки! – вигукнув хтось. Андрійко не помітив, хто.

Бо в цей час Святий Миколай, перехопивши свого посоха обома руками, лівим кінцем вгатив одного з нападників просто у підборіддя, а другим… Другого кінця він спрямував у напрямку Андрійка і бевзя з оселедцем, що біг до нього. З посоха вирвалася золота блискавка і вгатила у деревину просто поряд з переляканим хлопцем. Тільки якісь іскри помаранчеві врізнобіч полетіли. Та кора задимилася відразу.

Бевзь з оселедцем глухо охнув, різко розвертаючись на ходу й щосили кидаючи свій ціпок. Той закрутився в повітрі, наче бумеранг. Але повертатися назад не став, коли втрапив Святому Миколаю ледь не по маківці. Того аж трохи назад кинуло. Але він, мабуть, встояв би, якби…

Якби троє чоловіків разом не накинулись на нього, валячи на сирий, вичовганий сніг. Посох відлетів убік. Оселедець відразу забув про Андрійка й кинувся до нього.

– Є!!! – загорлав. – У мене! Він у мене! В’яжіть, в’яжіть цього біса!

Але Святий Миколай по-зміїному вислизнув з-під купи кремезних тіл і вскочив на рівні.

Невідомо, що відбувалося б далі, але в цей час на дорозі почулося завивання автівки поліцейського патруля. Андрійка кинувся нагору:

– Сюди! Сюди! – замахав руками, намагаючись стриматися лякливе тремтіння в усьому тілі. – Тут вони! Тут вони Миколая б’ють!..

Харцизяки перезирнулися, крякнули досадливо та й кинулися врізнобіч, зникаючи в присмерку зимового вечора. Разом з дивним посохом Святого Миколая, що стріляв блискавками. І своїми цурпалками-бумерангами.

– Куди!? – замахав довжелезними руками Святий Миколай. – Стояти!!! – і кинувся було за ними.

Але з Набережної вже бігли поліцейські:

– Стояти! Всім стояти! – луною відізвалися вони і за мить опинилися біля казкового персонажу.

А самі хулігани ніби крізь землю провалилися. Миттєво. Аж дивно.

– Тьху, ти! – зло й розпачливо вигукнув персонаж та й щосили смикнув свою забруднену бороду. Борода по великій дузі відлетіла вбік, приземлилася й миттєво стала майже невидимою на тлі розколоченого на бруд снігу.

– Бруд. Біссаріон Іванович Бруд.

– Де ви працюєте?

– Артист Херсонського палацу культури. Ансамбль народної творчості «Скіфські Скарби». Кобзарі ми.

– А що в нашому місті у такому вигляді робите?

– Так гроші заробляю. На свята. Миколаєм. А то, знаєте, в Херсоні незручно. Відомий артист, все ж таки. А тут в мене квартира. Я сам родом з Миколаєва.

Біссаріон Іванович Бруд скривився, наче був незадоволений тим, що він родом з цього давнього кіммерійського міста.

Взагалі, коли він зірвав свою чарівну бороду й перетворився на звичайну людину, то відразу став чимось не подобатися Андрійкові. Обличчям, може? Тонкогубим, з бровами, кинутими в розліт над якимись трикутними очима. Наче в дракона-покемона Гаярдоса.

Він і тілом своїм худезним був на нього схожий. Бо було в ньому щось зміїне. Наче малий Драгонейр, виріс і перетворився на дорослого роздратованого чоловіка. «Невже всі діти, коли зростають, отак змінюються?» – чомусь подумав Андрійко і здригнувся від раптового доторку.

– Все, все, – стурбовано погладила його по плечу поліцейська жінка. – Не лякайся. Все скінчилося. Ти пий, пий чайок-то. Он як тремтиш.

Хлопець сидів на задньому сидінні патрульної автівки, обома руками тримаючи кришку термоса із запашним міцним чаєм. Поряд з ним лежав червоний каптан Святого Миколая. Пан Бруд в теплому спортивному костюмі незадоволено совався на передньому сидінні. Поліцейський чоловік складав протокол.

– Н-ну, я йду, а там – покемон, а тут бачу – вони його б’ють, – і досі цокочучи зубами, вдесяте повторив невідомо для кого Андрійко.

– Ти пий, пий чайок-то, – вдесяте повторила й поліцейська жінка, ласкаво зиркаючи на вкрай переляканого хлопця.

– А чого ж ти сам туди поліз-то? А якби й тебе разом з покемоном твоїм побили? – запитально пробурмотів поліцейський чоловік, заповнюючи десятий, мабуть, аркуш протоколу.

– Так Святий же Миколай… – жалісно шморгнув носом Андрійко. – Свято же. Подарунки.

– Так! – раптом пожвавішав Біссаріон Іванович. – Подарунки! Звісно, що подарунки! Цілий лантух. Ці хулігани забрали в мене лантух з подарунками. От що їм треба було! А мені й невтямки!..

– Який такий лантух?! – здивувався іззаду Андрійко. – Не було там жодного лантуха! А от посох був!

– Який посох? – в один голос спитали поліцейські.