Володимир Єшкілєв - Гніздо

З низької канапи назустріч Зак-Заку підвелася струнка жінка з вузьким обличчям і блакитно-сірими очима. Ще одна представниця планети Піфії, майже дівчинка, не відривала очей від панелі оглядового екрана, де вже можна було роздивитись вершини скель-хмарочосів Аль-Кранса, відомих сельвістам під назвою Мечів Творіння. Юна піфійка граційно обернулася в бік гостя «червоної зони» й привітала його легким нахилом голови. Сіро-сріблясті комбінезони представниць Планети Жінок здалися Зак-Закові невиразними і простацькими, подібними до уніформи станційних службовців.

«Ось тобі й славнозвісні піфійські відьми!» – подумав ксенобіолог, який очікував побачити горбоносих стариць у червоних мантіях, прикрашених діадемами і золотими ланцюгами. Саме так зображали піфійських Знаючих у тих історичних і пригодницьких серіалах, які виробляли симуляторні студії на Випереджаючих планетах.

– Вітаємо тебе, докторе Зак-Зак! – мовила старша.

– Можна просто Зак, – дозволив ксенобіолог, шукаючи, де б присісти.

– Ти здивований нашим запрошенням? – запитала молодша, вказуючи Закові на крісло, яке наче виросло з підлоги. – Сідай, у нас буде довга розмова.

– На цій станції є вчені, відомі в провідних університетах Землі й Аврелії, люди з науковими іменами і титулами. Я так подумав: невже представниці Планети Жінок подолали десятки парсеків заради бесіди з пересічним ксенобіологом, який за сім років допрацювався лише до допуску «В»?

– Ти вважаєш себе невдахою? – запитала молодша.

– Почекай ставити запитання, Ді, – зупинила її старша піфійка. – Ми навіть не назвали себе, а це неввічливо. Мене, докторе, звати Преподобна сестра Сайкс, а мою колегу – сестра Дімера.

– Можна «Ді», – посміхнулась Дімера. Посмішка раптово змінила її обличчя. Воно стало відкрито-дитячим, готовим будь-якої миті й до веселого сміху, й до сліз. Так принаймні здалося ксенобіологові. Він сказав:

– Приємно познайомитися. Я не вважаю себе невдахою, сестро Ді. Я й є найсправжнісінький невдаха.

– ..?

– Я, Преподобні сестри, є одним із тих нещасних учених, які повстають проти усталеної думки наукової громади і не мають достатньо доказів, щоби належно відстояти своє переконання. Відповідно, наукова громада дякує таким, як я, загальним невизнанням і кпинами. А психологи підходять до мене й до таких, як я, зі стурбованим виглядом і кажуть: «Колего такий-то, у вас на цьому тижні знову зафіксована депресивна графіка емоційної матриці». Якщо таких учених не вважати за невдах, то за кого? За проклятих?

– Але ж ти на цій станції завідуєш цілою лабораторією, – зауважила Преподобна Сайкс.

– Тут, на Сельві, це скоріше нагадує завідування орбітальним складом біологічних матеріалів. Складування, сортування і зберігання взірців перед відправкою до наукових центрів Випереджаючих планет. Справжні корифеї сельвістики і керівники наукових шкіл очолюють експедиції і польові кампуси на поверхні планети. Я ж, якщо це, звісно, вас цікавить, не сходив на поверхню вже два стандартних роки. Моя наукова тема практично закрита. Зрозуміло, офіційно її ніхто не закривав. Просто її не внесли до щорічного переліку заявок на ресурсне забезпечення. Ну й в усьому іншому також – повний ігнор інакомислячого ксенобіолога Зак-Зака.

– Тутешні «наукові боги» не вірять в існування чілімби? – чи то запитала, чи то ствердила Ді і, як здалося ксенобіологові, трішки почервоніла. Зак спіймав себе на тому, що йому коштує зусиль відірвати погляд від її величезних аквамаринових очей. Він припустив, що така його поведінка є неправильною, що старша за рангом і віком Сайкс може образитись на такий прояв неуваги, й примусив себе дивитись на чільну піфійку. Та зустріла його погляд. Очі Сайкс вже втратили той блакитний відблиск, котрий Зак зауважив першої миті їхнього знайомства. Тепер у них застигла незворушна і мерхна світло-сіра безмежність.

– Ми, сестри, кажемо «чулімба», – уточнив ксенобіолог. – Через «у».

– То вони не вірять, що вона існує? – обличчям Преподобної ковзнула тінь, яку Зак прийняв за холодну посмішку.

– Не вважають за потрібне повірити у те, що не вписується в звичні схеми та уявлення. А ви?

– Ми? – не зрозуміла Ді.

– Ви в неї вірите?

– Ми знаємо, що ця істота колись жила на Сельві, – мовила Преподобна Сайкс. – Й не виключаємо того, що й досі там живе.

– Лейтенанте, ми працюємо за чітко вивіреним і затвердженим планом. Ми не можемо отак, за першою вимогою – з гірки до дірки – виконувати ваші забаганки, не можемо, – доктор Гурако робив вигляд, що зображення на тривимірному демонстраторі цікавить його набагато більше, аніж візит офіцера Служби Запобігання.