Олег Авраменко - Небо, повне зірок

— А що нам загрожує?

— Власне, нічого, мем. Проте раніше були зграї здичавілих собак. Ми їх виловили й розмістили в спеціальних притулках, де вони знову звикають до людей. Але правила безпеки досі не скасували — і ми, як люди військові, мусимо їх виконувати.

Нуево-Сантьяґо було збудовано в тому стилі, який заведено називати колоніальним. Схожий вигляд мали всі міста в зоряних колоніях: з широкими прямими вулицями й рядами дерев уздовж узбіч, з житловими будинками, як правило дво- або триповерховими, розташованими на пристойній відстані один від одного, з численними парками відпочинку та штучними озерами. І навіть коли ми в’їхали в центр міста, зелених зон там було чи не більше, ніж торгівельних, адміністративних та офісних будівель.

Я не бачив на власні очі занедбаного Нуево-Сантьяґо три роки тому, а знав лише зі слів Еї, яка отримувала від Ключа телепатичні картинки. Але зараз місто було чисте й доглянуте, його вечірні вулиці та площі заливало яскраве електричне світло, дорóгою ми не помітили жодного сліду руйнувань, от тільки вікна всіх будівель зяяли чорнотою й ніде не було видно людей — не рахуючи, звісно, нечисленних патрулів…

— А ви тут добре попрацювали, — зауважив я.

— Так, сер, роботи було чимало, — підтвердив Ферчайлд. — Але результат вартий всіх зусиль. Тепер Нова Земля готова прийняти одразу аж п’ятдесят мільйонів колоністів. І на перших кораблях прибудуть наші родини. — У лейтенантовім голосі забриніли радісні нотки. — Два роки не бачив дружину й батьків. Та незабаром ми знову будемо разом.

— Ви житимете на чудовій планеті, вітаю, — щиро сказав я. — Вам уже надали постійне помешкання?

— Так, сер. Тільки не тут, а в Аламеді. Там буде наша постійна наземна база, коли ми передамо керівництво планетою цивільній адміністрації. Я обрав собі будинок у передмісті.

— А як ви вчинили з особистими речами попередніх господарів?

— Щодо цього є чіткі інструкції. Перед заселенням у дім або квартиру такі речі мають бути запаковані в герметичні контейнери і доправлені в сховище на орбіті. Вони зберігатимуться там щонайменше сто років, а вже потім буде прийнято остаточне рішення, що з ними робити. Хоча всім зрозуміло, що попередні мешканці Нової Землі більше не повернуться, це не звільняє нас від дотримання правил пристойності. Ми мусимо з повагою ставитися до пам’яті людей, які залишили нам у спадок освоєну планету.

— Авжеж, — погодився я. — А випадки мародерства були?

— На жаль, були. Втім, поодинокі. Винних відразу переводили на одну з орбітальних станцій, а тепер їх повернуть на Землю, де вони відбудуть належний термін ув’язнення. Але найгірше для них те, що вони та їхні родини позбулися права оселитися тут.

— Суворе покарання, — озвалася Марсі. — А ці мародери, часом, не чіпали школу?

— Ні, мем, не турбуйтеся. Перед вашим прибуттям я зв’язався з найближчим патрулем і попросив перевірити. Все гаразд.

Хвилин за десять ми звернули з вулиці на півкруглу під’їзну алею і зупинилися перед великою будівлею з вивіскою над парадним входом: „Політехнічна школа імені Леонардо Торреса де Кведо”. Позаду нас загальмував джип з піхотинцями.

— От ми й на місці, — повідомив Ферчайлд.

Він першим вибрався з машини й ґалантно відчинив дверцята для Марсі. Я ж вийшов без сторонньої допомоги.

Піднявшись сходами на ґанок, лейтенант набрав на замку цифровий код, і двері з тихим дзижчанням відчинилися. Ми ввійшли до середини й опинилися в порожньому, тьмяно освітленому вестибюлі. Вочевидь, світло ввімкнулося автоматично при розблокуванні замка.

— Житловий корпус праворуч, — сказав лейтенант. — Адже вам саме туди потрібно?

— Так, лише туди, — відповів я.

Ми пройшли по такому ж, як і вестибюль, тьмяно освітленому коридору, піднялися на третій поверх, знову перетнули коридор і зупинилися перед дверима, на яких висіла табличка з іспанською транскрипцією Еїного імені: „Ehia Ayola”.

— До речі, — запитав Ферчайлд, — а як буде правильно — Ея чи Ея ?

Як і раніше, для мене обидва слова прозвучали однаково. Зате Марсі впевнено сказала:

— Ея.

— Ага, — кивнув лейтенант. — Отже, не „крихітка”, а „квітка”. Я так і думав. Гарне ім’я.

— Ви знаєте юнайську мову? — здивувався я.

— Вивчаю на дозвіллі. Змалку маю схильність до мов, а тут на кожному кроці маса лінґвістичного матеріалу — книжки юнайською, звукозаписи, різне відео, включно з дубльованими фільмами. І, певна річ, підручники зі словниками. — Ферчайлд видобув з кишені карточку-ключ і віддав її мені. — Не заважатиму вам, сер, зачекаю в коридорі. Командування повідомило, що вам дозволено взяти будь-які речі. Якщо знадобиться, в багажнику машини лежить вільний контейнер.