Олег Авраменко - Небо, повне зірок

— З якого дива? — не збагнула Краснова.

А Штерн одразу второпав.

— Точно, кеп, ми про це не подумали. Невдовзі на Землі запанує хаос. Щойно стане відомо про зникнення проблеми гіпердрайву, мільйони людей… та що там! Десятки, сотні мільйонів, навіть мільярди, негайно захочуть покинути планету. Всі країни охопить жорстока політична криза, що призведе до падіння урядів і, не виключено, до розпаду сучасної ґеополітичної системи. Почнеться масова втеча з Землі, велике переселення народів. Це буде очисний хаос — та все одно хаос.

До Краснової нарешті дійшло.

— А й справді… — промовила вона. — Кеп, Тео, ми маємо перевірити гіпердрайв. Негайно!

— Так ми і зробимо, — відповів я. — Обов’язково. Тільки я не певен, що зможемо визначити, чи зник його вплив на звичайних людей.

— А як же „ефект дубодума”?

— Він може бути й не пов’язаний з цим.

— Гадаю, таки пов’язаний, — сказав Штерн. — І найбезпосереднішим чином. Це цілком узгоджується з тим, про що говорив Вузол. Щоразу при переході в гіпердрайв ми зазнавали потужного удару, викликаного наявністю безлічі мережевих тунелів, але наш розум вчасно блокував цю інформаційну атаку… А втім, годі теоретизувати. Краще перевірити на практиці.

Я саме збирався віддати Штернові наказ запустити головний реактор і зайнятися підготовкою систем гіпердрайву, коли до рубки увірвалася Марсі. Різко зупинившись, вона втупилася в головний оглядовий екран, а усвідомивши побачене, з невимовним болем подивилася на мене.

— Все скінчилося, так?

Мене вистачило тільки на те, щоб мовчки кивнути їй.

Кілька секунд Марсі простояла на місці, схлипуючи, потім раптом підбігла до мене, притислася обличчям до моїх грудей і заплакала. Я обняв її тремтливі плечі і став гладити по голові. Моє серце краялося від жалю до неї. І до себе також…

— Ну, гаразд, — промовив Штерн. — Ми з Ольгою підемо й займемося машинерією.

Вони вийшли, а Марсі ще довго плакала, пригорнувшись до мене, але, на щастя, нічого не говорила — бо інакше б я точно не витримав. Зараз їй було гірше, ніж мені, проте я розумів, що з нас двох вона зможе швидше подолати свій біль. Безумовно, Симон назавжди залишиться в її пам’яті, перше кохання не забувають, але це почуття недовговічне, воно швидко згасне в розлуці. Через пару років Марсі лише іноді зажуриться, подумавши про вродливого хлопця, що загубився в нескінченній далечіні іншого Всесвіту.

Ну, а я приречений пронести своє кохання через багато-багато років. Я надто довго чекав його, щоб тепер забути. Я зустрів свою єдину й неповторну лише в двадцять вісім років, знайшов її в далекій-далекій галактиці — знайшов, щоб втратити назавжди…

*

За півгодини головний реактор було запущено, а системи гіпердрайву переведено в робочий стан. Я зайняв місце пілота і розпочав підготовку до стрибка, а Марсі асистувала мені за пультом чергового по містку інженера. На цей час вона вже заспокоїлася, сходила вмитися і причесала скуйовджене волосся. Тепер про недавню сцену нагадувало лише її бліде обличчя — та ще тиха туга, затамована в її очах.

Краснова залишилася в машинному відсіку, щоб допомагати Штернові. Оскільки цей стрибок мав бути аж ніяк не ординарним, то для кращої координації наших дій я ввімкнув між нами відеозв’язок.

— Спершу стрибнемо на одну десяту парсека, — сказав я, задаючи на пульті параметри. — І підемо на малій потужності.

— А не на надто малій? — озвався з екрана Штерн, побачивши в себе на дисплеї мої цифри. — Здається мені, ти надміру обережний.

— Нічого. Береженого і Бог береже. Врахуй, шефе, що реактор і рушій простояли півтора місяці, а з тобою поруч немає Олівейри… Гм, тільки хай Ольга не ображається.

— Жодних образ, — сказала Краснова. — Я пілот і не претендую на високу інженерну кваліфікацію.

— Отже, — продовжував я, — розрахунковий час стрибка — 3 хвилини 17 секунд, максимальна девіація — 0,62 астрономічних одиниць. Доповісти про готовність до гіпердрайву.

— Машинний відсік готовий, — повідомив Штерн.

— Бортові системи готові, — відзвітувала Марсі.

— Починаю тридцятисекундний відлік.

Ще ніколи ці стандартні півхвилини не тяглися для мене так довго. Завмерши у кріслі, я дивився на табло, де з нестерпною повільністю змінювалися цифри. Марсі також не ворушилася — і, як мені здалося, навіть перестала дихати.

Нарешті лічильник обнулився. Всі оглядові екрани миттю згасли…

А я нічого не відчув. Не було короткочасної загальмованості, мої думки не наштовхувались ні на який бар’єр. Складалося враження, що ми не переходили в гіпердрайв, а просто трапився збій у роботі систем зовнішнього спостереження. Але ні — покази приладів свідчили про те, що зараз корабель перебуває у стрибку.