Андрій Крижевський - Евотон - 180

– Я збагнув хід твоїх думок. Проте скажу тобі ось що: їм право доступу надають…

– Так, – перебив його аравієць, – все Покоління і весь склад Ради без винятку. Але довіра, Майкле, є одним з найнебезпечніших недоліків на Землі.

– А втім, ризик – нікчемний…

Аравієць промовчав.

Хлопці увійшли до просторої зали, яка викликала в Алі певні сумніви. Слід зазначити, що, попри вік, Покоління виглядало по-дорослому. Десь років на двадцять… І ця обставина стосувалася не тільки зовнішності… Причиною цьому послужила якась програма, яка задіювалася разом із трансформацією землян, ініційованою дванадцять років тому в Норвегії.

Хлопці, зробивши декілька кроків, зупинилися. Майкл скористався паузою і поправив краватку, яка елегантно відсвічувала різними кольорами.

– Я тут вперше… Зала здається набагато більшою, ніж насправді!

– Подарунки… Небачені подарунки… – монотонним голосом промовив Вархунд. Інопланетянин сидів за столом на антигравітаційній подушці і проглядав якусь інформацію на голограмах. Перед ним на блакитному напівпрозорому фоні відображалися графіки, таблиці, масиви тексту. Варто було землянам почати рух в його бік, як прибулець негайно ж все заховав.

– Так, Алі, – аравієць остовпів від слів абсідеума. – Подарунки, яких ви не заслужили. І які ви приймаєте раніше належного терміну. Порушуєте…

– Достатньо лекцій! – прогримів американець, на що Алі широко розплющив очі. Аравієць ніколи не бачив главу своєї Формації настільки суворим. – Ти все сказав! Знаєш, чому ми прийшли?

Вархунд напружено стиснув кулаки й заплющив очі від напливу емоцій, що справило враження навіть на Майкла.

– Тому, що якась істеричка грубіянила й чинила опір моїм підлеглим під час стандартних процедур затримання порушників. Звісно, – абсідеум вперше повернув голову до представників Покоління й розтиснув кулаки, – я в курсі.

– «Спроба покинути місце злочину шляхом виходу з радіуса ураження евотонуванням…» – здається, саме так прозвучало з вуст тобі подібних. Летальні наслідки! Відколи це перетворилося на підставу для вбивства?!

– Землянин хотів уникнути відповідальності! – залізним голосом відповів абсідеум. – Залишитися безкарним!

– Простір, Вархунде, Простір – кращий кат! Тобі це відомо! Вісімдесят перший рівень все-таки!

Абсідеум уже насилу контролював себе і протяжно промовляв кожну літеру:

– Але ваші закони дозволяють моїм підлеглим грати роль катів.

– Вбивство в тій ситуації, абсідеуме, було невиправданим! Як і бажання твоїх… підлеглих осушити іншого без достатніх на те підстав. Я попереджаю тебе востаннє!

– Ти незадоволений, що ми убезпечуємо вас від здохляків із першої Формації? – вперше на обличчі прибульця з’явилася знущальна усмішка. – Я вважав, що ми допомагаємо один одному і сумлінно виконуємо домовленості, – на цих словах Вархунд недвозначно повів бровами. – Не забувай про це, партнере!

Майклом вперше опанувала якась нерішучість, яка згодом розчинилася під впливом ще більшої упевненості:

– Щоб більше твої собаки не виходили за межі наданих їм повноважень. Хочеш сумлінності? Почни зі своїх псів! І не забувай, голодного цорга тобі в партнери, про своє місце в наших домовленостях!

Абсідеум продовжував єхидно посміхатися услід землянам, які йшли від нього.

Алі поклав на плече Майкла долоню і запитав, коли той зупинився:

– З їхнього боку забезпечується контроль над сулівейцями з першої Формації. А що – з нашого? І, Майкле, чому він дозволяє собою так командувати?

– Дізнайся з поля! – незадоволено випалив американець і попрямував далі. А аравієць, що залишився позаду, обурено, але впівголоса відповів:

– Там тільки про зв’язок, який ми забезпечуємо, щоб він залишався очільником абсідеумів…

Сяйво Ігніс весело освітлювало алею з широкого тендеріуса, який цілий рік насичував своїми пахощами не тільки Кордіс, а й більшу частину планети. Вулиця, краї якої від зовнішнього спостерігача захищали високі соковито-зелені кущі, тягнулася за обрій уздовж масивних і величних споруд головного міста Патрії.

На одній з лавиць, які активувалися лише за наближення до них патрійця, сидів чоловік середніх років з волоссям вершкового кольору, невисокий, дещо повнявий. Сидів із заплющеними очима і напруженим виразом обличчя. Деколи проглядалися ледь помітні рухи нижньої щелепи… Раптом він промовив, як і раніше, зберігаючи повіки заплющеними: