Інга Квітка: Всемогутній кристал

– Тепер закляття буде діяти до тих пір, доки хтось з вас не відмовиться від нього, – і палаючий змій наблизився до рогатого злокрона. На змія потрапило кілька крапель води й зашипівши ще дужче, змій завертівся, – цікаво, хто це буде? – він легенько вдарив своїм хвостом рогатого злокрона.

– Змій, йди звідси! Тебе ніхто не боїться. – сказав Миттєдар. Він вперше поглянув на німфей і побачив Лілейту. Потім Миттєдар подивився на злокронів помітив, які вони страшні та бридкі. Спотворені обличчя з безліччю ран та подряпин, з горбами на тілі та скрюченими руками чи лапами, з яких визирали гострі кігті.

– Я прийшов сюди, щоб ти, Миттєдар, негайно повернув час назад.

– Володар вже здогадався?

– Так, йому було складно повірити в те, що його помічники налаштовані проти нього, але він про все знає і повертається до нас. – палаючий змій спостерігав за поглядом спинника часу й підозріло оглянувши Лілейту, додав, – німфеї, вам час літи звідси, звісно, – він підняв свою голову до самісіньких очей Лілейти, яка спокійно дивилася на нього, – якщо ви не хочете залишитись тут з нами назавжди. Якщо погодитесь, до ваших послуг наші найкращі темниці.

Нічого не сказавши у відповідь Лілейта махнула рукою. Слідом за нею – це зробили і інші німфеї. Перетворившись на білих голубів всі вони вилетіли з вежі, а злокрони розбіглися хто куди. Миттєдар повернув час кристала і з його очей впало кілька срібних сліз.

Тим часом на землі до лісу за цілющими травами відправився один дідусь. Довга сива борода діставала колін. Вицвівши очі та зморшкувате лице видавало його вік. Старенький потихеньку ходив між деревами, спираючись на криву палицю та шукав потрібні йому трави.

Не помітив він перед собою каменя. Спіткнувся старенький та ледве через нього не впав. Ухопився за дерево, дивиться… а на землі не простий камінчик лежить. Один бік в нього світлий, а другий чорніший за пір’я у ворона.

Здивувався дідусь, адже скільки на цьому світі жив ще ніколи не бачив такого дивного каменя. Вирішив старенький взяти його собі. Сховав він камінь в вишиту хустину та у кишеню поклав. Назбирав собі трав та повернувся додому. Розклав цілющі трави по своїх місцях й вже було спати зібрався, аж раптом, згадав про дивний камінь. Дістав його з кишені та поклав перед собою. Подивився на нього й розмріявся про те, як би було чудово, аби це був не камінь, а дитина. Не помітив він, як сидячі задрімав.

Зазирнув місяць у вікна. Поворухнувся камінець, закрутився, потім знову завмер. А як сонечко на небо свій перший промінчик кинуло, знов камінчик завертівся навколо себе. Прокинувся дідусь, подивився на камінь та став чекати що далі буде?

Раптом всередині каменя щось битися почало, немов час рахувати, а потім замість каменя, з’явилась крихітна дитина. Подумав старенький, що не дарма ця дитина в нього з’явилася, адже здійснилося його заповітне бажання. Не було в нього ні дітей, ні онуків, а тут… немовля! Вирішив він залишити собі цю дитину.

Загорнув старенький кристал в рушник, присів поряд із ним і назвав його – Ярославом. Зробив для малечі ліжечко з рушників. Вклав туди дитину, а сам взявся свої мудрі книги читати, котрі йому від пращурів дістались. Хотів старенький дізнатися, як так сталося, що камінь, хоч і незвичайний, на дитину перетворився.

Зазвичай дідусь багато чого з тих книг дізнавався. Вони підказували йому про те, які трави треба було збирати, щоб людей від різних хвороб зцілювати, які слова треба було промовляти, аби пораненим звірам та птахам допомогти.

Проте цього разу, скільки дідусь не гортав свої книги в жодній з них про камінь, який людиною став нічого не знайшов. Відклав старенький книги та підійшов до кристала, який спостерігав за ним своїми прозорими очима.

Наважився старенький до нього доторкнутися й диво, Ярослав вперше йому посміхнувся. Не помітив старенький, як за його плечем з’явилося величезне, чорне око. Всередині цього ока повзав палаючий змій, дихаючи на старенького червоним вогнем. Побачив його кристал і з його обличчя щезла посмішка. Замахав він руками в бік змія. Здавалося, що кристал от закричить та от біда, він не зронив ні звуку. Подумав дідусь, що Ярослав німий.

Зціпив кристал пальці і у ту ж мить кімнату наповнило яскраве сяйво. Воно засліпило страшне око й те поспішило зникнути, а старенький взяв Ярослава на руки та прошепотів:

– Напевно, ти, німий. Але це не страшно. Я багато кого за життя зцілити зміг. Допомагав і людям, і звірам, і птахам. Тож я обов’язково знайду, як тебе вилікувати, мій…, – він задумався й вирішив, що Ярослав буде його онуком, – маленький. Ти обов’язково почнеш говорити і тоді розкажеш мені, звідки ти такий особливий в лісі узявся, – і дідусь сів біля кристала, знову взяв одну зі своїх книжок та цього разу швидко знайшов те, що шукав в ній. Побачив він на одній зі сторінок чарівну квітку. – От воно! – радісно пригадав він, адже та квітка допомогла йому багатьох урятувати.