Наталя Околітенко - Крок вікінга

Київ

Видавництво «МОЛОДЬ»

1990

Художнє оформлення В. І. Гайового

© Наталя Околітенко, 1990

© Вірші.

Давило Кулиняк, 1990,

Доктор біологічних наук М. В. Клоков, він же поет Михайло Доленго, дуже любив фантастику. Якось, коли; мова зайшла про роман одного з сучасних авторів, я недбало кинула:

— Ви нічого не втратили, не прочитавши цей твір. А у відповідь почула:

— Але й нічого не знайшов!

І справді, що люди знаходять у фантастиці? Можливість зазирнути в майбутнє?

Провидцем епохи науково-технічного прогресу називають Жюля Верна: чимало тих літальних, плавальних та всіляких інших апаратів, за допомогою яких його герої підкорювали світ, ми вже маємо. Звичайно, пострілом з гармати здійснити політ на Місяць неможливо, але це не збавляє нашого захвату творчістю генія фантастики.

Пишучи «Франкенштейн», чи дбала Мері Шеллі про науковість змісту? Навряд чи так, та й нинішні роботи поки що нічим не нагадують істоту «во плоті», яку створив необачний вчений. Однак цей твір має особливу наукову цінність, бо вже в ХІХ столітті застерігав від розриву між технічним прогресом і суспільною свідомістю, який може обернутися на трагедію для людства. І «Марсіанська хроніка» в наших очах нічого не втратила від того, що тепер ми напевне знаємо: життя на Марсі неможливе.

Проте нерідко можна почути, що в своїх прогнозах нинішня фантастика зайшла в глухий кут, безнадійно відставши від науки.

Чи можна з цим погодитись? Якоюсь мірою. Техніка й справді багато в чому випередила письменницьку уяву, але саме тому, що технократичні амбіції запанували в суспільстві, поглинаючи основні природні й виробничі ресурси, необхідно зупинитися й осмислити поточний момент. Що ж, власне, сталося? Чи не забула людина, що найважливіше на Землі — все ж таки вона сама, а не породжене її руками; чи не переступила тієї межі, коли створене нібито задля кращого життя починає нищити життя як таке.

Нам не можна забувати, що наука — не тільки те, що в той чи інший спосіб пов’язане з технічними здобутками, а й те, що стосується людини, більше того — насамперед те, що стосується людини. Це й соціологія, психологія, етика, фольклор…

Панівною темою у фантастиці тривалий час були польоти на інші планети, міжзоряні мандрівки. А той «космос», що всередині кожного з нас, — хіба менш цікавий? Пишучи, що «весь всесвіт або, ще ширше, — все буття було створене за евклідовою геометрією», Достоєвський «буття» ставив над всесвітом. Часово-просторова структура має чотири виміри. А скільки їх ми відчуваємо у тій науково невизначеній, а проте непереборно відчутній субстанції, яку здавна називали «душею»? Час від часу цьому «сумнівному» поняттю оголошували війну, намагалися «вигнати» його з літератури й науки, а проте все одно в нас «душа болить», «душа радіє», й болітиме та радітиме вона, доки людина суща на Землі.

Саме через диктат всемогутньої поки що техніки, через ейфорію від її успіхів майбутнє дихнуло на нас холодом космічної зими та змертвілої біосфери. Протистояти цьому може тільки «космос» людської душі, що вічно лишатиметься для письменника-фантаста цілиною, бо «два рази не ввійдеш в ту саму річку», бо ніколи не народяться на планеті дві однакові людини, бо людина сьогоднішнього дня ніколи не впишеться в соціальні, етичні та моральні рамки майбутнього, а це робить життя прекрасним і драматичним водночас.

Людська уява не відстала від науки — просто необхідно змінити кут зору на наукову основу всього нашого життя. Треба переосмислити ті цінності, які ще вчора здавалися самодостатніми, треба моделювати не технічне оточення завтрашнього дня, а породжені ним соціальні та психологічні колізії, треба за пеленою прийдешнього розгледіти небезпеки, які чатують на людину… Нам слід повертатися до самих себе. Скрізь. У фантастиці також.

Дозволь же мені, шановний читачу, поміркувати над співвідношенням у цих творах наукового й фантастичного — настільки, наскільки це дозволяє день сьогоднішній.

У невеличкій повісті «Тутті» вигадку від реальності відділяє дуже тонка грань, хоча на перший погляд що може бути неймовірнішим від другого народження єгипетського хлопчика? Але ж справді 1976 року виділено носія спадковості — молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти — з мумії хлопчика, знайденої в одній з єгипетських пірамід, і справді американський вчений, індус за походженням, Гобін Хорана створив штучний ген, який «працював» не згірше від справжнього.