Нурт грізних І величних звуків різко вдарив по нервах, і Микола наказав:
— Годі! Втратиш над собою контроль.
їв звів на старшого товариша винуватий погляд:
— Гаразд. Не буду… Але дозволь мені хоч вірша почитати, коли не хочеш музики. Я мушу дати вихід емоціям.
Миколі стало шкода товариша, й він лагідно торкнувся його руки:
— Вірша читай. Вірш — це спокійніше. Чомусь одвернувшись, Ів стиха почав:
Від подій тих минуло, може, з тисячу літ.
З прибережного міста країни варягів
На легкому вітрильнику вікінг рушив у світ
— Відкривати незнайдені архіпелаги.
Чи відкрив щось, чи ні — повернувсь через рік
Надвечір’ям багряним до свого причалу.
Як змінилося все! Те, що бачити звик,
Зникло з цього фіорду. Не стало. Розтало.
А на дикому березі натовп стоїть.
Вікінг крикнув з вітрильника слово вітання:
«Рік мандрівки моєї промайнув, наче мить!»
Та на суші — мовчання.
Похитав головою: «Та хіба ж це отак
На причалі своїх земляків зустрічають?
Я ж з містечка Брунхоульда, Сігмунд-моряк…»
«В нас ні міста, ні роду такого немає! —
Відповів найстаріший з мовчазної юрби. —
Місто з схожою назвою в битви годину
Сотні років, як знищено, і — назавжди.
Щось ти плутаєш, хлопче!
Ти мара чи людина?»
Здивувався варяг. І ступив на причал.
І… розсипався в порох від першого кроку:
Доки він в океані дні і ночі стрічав,
На Землі промайнуло чотириста років.
— Я все одно хочу повернутися на Землю, — несподівано перейшов на прозу Ів. — Я хочу повернутися на Землю, навіть коли мій перший крок там буде останнім.
— Це легенда, — сказав Микола. — Це — всього-на-всього легенда, й на Землю ми повернемось неодмінно. Що далі?
Час минає по-різному, в кожного свій.
Час по-різному плине у різних площинах.
На вітрильнику долі в Океані Надій
Найвідважніші плавають мрії людини.
Та ступивши на пристань реальних подій,
Повернувшись до дійсності берега буднів,
Розсипаються в порох наші вікінги мрій…
Бачу берег — причалюємо. А чи варто? Чи будем? [1] Тут і далі вірші Данила Кулиняка .
Ів замовк, вдивляючись в екран. Невимовно прекрасне жіноче обличчя майнуло на ньому, гнучкі руки були простягнені вдалечінь; стрімко вихопилося щось схоже на вавілонський зіккурат І одразу пойнялося туманом.
Нараз кораблем трусонуло так, що обидва космонавти знепритомніли.
«Один, два, три… Мобілізуюсь!» — наказав собі Микола, долаючи млість. Ів прийшов до тями раніше й старанно робив рекомендовані вправи, повертаючи собі форму.
«Приземлення… Приземлення… — повторював звуковий інформатор. — Всі прилади працюють нормально, пошкоджень не виявлено. Приземлення… Приземлення…»
Перед очима котилася світлова доріжка, й на ній мигтіли цифри та умовні позначки.
— Ху-у… — Микола витер чоло. — Коли б ще хтось повідомив мені, де ми приземлилися, то й зовсім було б добре. Невже повернулися на матінку-Землю? Ото ганьби наберемося! Теж мені — міжзоряні мандрівники!
«Приземлення… Приземлення… Всі прилади працюють нормально».
Ів уже почувався добре, бо, перегнувшись через бильце крісла, гукнув:
— «Та хіба ж це отак
На причалі своїх земляків зустрічають?..»
А Інформатор уже повідомляв температуру за бортом — цілком комфортну, вологість — гм, гм, щось зависока… Інертних газів у повітрі виявилось так багато, що Микола засумнівався, чи справді нормально працюють їхні прилади. «Бракує вихідних даних… бракує вихідних даних… — пролунало далі. — Таких елементів на Землі не виявлено».
— Що? — підхопився Ів. — Ця бісова «біла діра» таки спрацювала, й ми на третій планеті системи зірки Бернарда. Як скоро все звершилося! Ми перескочили через гору часу, ти чуєш, мій оптимістичний песимісте? Пора сказати: «Гоп!» Ми перескочили!
Однак Миколу не брали ні переляк, ні радість, він застережливо звів руку:
— Моя розумна й добра матуся радила, навіть коли й перескочиш, не квапитись гукати «Гоп!», а спершу подивитись, у що вскочив. Аналізатор неспроможний визначити елементи, які входять до складу атмосфери й грунту цієї планети, — як тобі подобається такий сюрприз?
— Нормально! На те ми й прилетіли, щоб на місці в усьому розібратися. Принаймні матимемо що розповісти, коли повернемось. Якщо вірити нашим теоретикам, на той час на Землі мине кілька сотень років і всі наукові здобутки стануть анахронізмом. Ми почуватимемось серед землян майбутнього, як почувався б король Артур на вченій раді Академії наук. Звичайно, якщо про нас пам’ятатимуть…
Читать дальше