Ема Ільм - Трояндова площа

Це все від самоти, думав Гарцасі. Зрештою, клята самотність теж має жіночий рід. І, можливо, це також неспроста? Дивно, але чомусь всі самотні чоловіки часом набувають рис жіночності. Як він досі цього не помічав?

Можливо тому, що вони стають по-особливому вразливі, розмірковував Гарцасі, споглядаючи як дощить осінь за вікном. По-особливому…

По-особливому самота трохи затикалася на роботі, коли настінний годинник вказував на обідній час. Як саме зараз. Лікар зітхнув та дістав кілька папок з картотеки. Це був один і той самий, щоденний ритуал, що вів до щастя: скласти в два стовпчики лікарняні справи пацієнтів – тих, що йдуть на поправку, та тих, що потребують особливого контролю. Зробити, перекладаючи кожну таку папку, позначки у блокноті стосовно перебігу хвороби пацієнта. Зняти халат, перевзутися, помити руки, надягти куртку, подивитися у настінне люстерко перед виходом… і вийти, вийти зрештою геть.

Рівно о другій годині лікар полишав свої обов’язки та вирушав на обідню каву – у кав’ярню навпроти лікарні.

Ось і тепер, лише стрілки добігли до другої години, Гарцасі розсортував лікарняні справи, щоб якнайскоріше залишити лікарню вільною людиною, з почуттям виконаного обов’язку, коротше кажучи – без тягаря на душі.

Далі ритуал щастя тривав у запланованому щоденному темпі. Гарцасі діловито спустився сходами вниз, вітаючись кивком голови з колегами та хворими. Через плече незадоволено щось пробубонів на запитання щодо аналізів, роздав рекомендації, обірвав пропозиції та хижо подолав шлях повз всіх – до парадних дверей блакитно-білого вестибулю лікарні.

Він крокував виразними кроками людини, яку ніхто не посміє зупиняти дурними побутовими балачками.

Він йшов на зустріч з прекрасним.

Всі, хто намагався у цей час відволікти його від очікуваного дійства, наражались на небезпеку бути недочутими. Цей час свободи Артонцо Гарцасі не збирався ділити не з ким – ані з другом, ані з ворогом, і вважав за дуже особисте.

Вже на вулиці лікар сповільнив кроки, затамував подих та бажання втечі. Далі минув свій дорогий синій кадиллак на автостоянці, щоб крокувати серед людей як звичайний страшенно заклопотаний мешканець міста.

Він прогулявся до скляних, круглих дверцят модного бару з модною дерев’яною вивіскою «Недільна кава». На вивісці була зображена розсипана кава у зернах, з купи кавового насипу гордо жовтіла бронзова турка з димком свіжозвареної. Лікар смакував очікування гурманського задоволення, яке обіцяла намальована кава у турці. Обмацав поглядом її блискучий бочок, що втопився в апетитних кавових зернах, а потім схопився за дверну ручку-кільце…

Гарцасі повішав на металевий вішак шарф та куртку, прилаштував парасолю та звично зайняв столик біля барної стійки, коло вікна, спиною до баристи, щоб бачити перехожих крізь вхідні скляні двері. Щоб пити каву з коньяком, палити звичайну цубинську сигару parejos та витріщатися на того, хто час від часу штовхав всередину двері й теж починав роззиратися у пошуку вільного столика, бодай стільця, щоб також випити чашечку якісної гарячої кави.

Гарцасі дуже любив каву. Проте стародавній напій-енергетик не був остаточною метою та запорукою його щасливого обіднього часу. Поки її варили, Гарцасі неспішно діставав сигару і чекав.

Гарцасі приходив сюди заради моменту дивного і, як для його років, до неподобства романтичного. І нарешті тоді, коли хлопчина офіціант обережно подавав лікарю його каву, сервіруючи напій мініатюрною пахлавою з горішком-фундуком на окремій тарілочці у плетеному з соломки крихітному кошику, той момент наставав.

Двері бару розчинялися, щоб впустити всередину тютюнового смогу та кавових пахощів невагоме створіння – худорляву, дуже струнку жінку у зеленому пальті й сірому береті з жовто-зеленою пір’їнкою. Жінка, яка була схожа більше до юної дівчини, якби не рисочка зморшки між бровами – вертикаль часу, – мала величезні світло-сірі очі, бліде обличчя з маленьким гострим порцеляновим носиком, блискучим на кінчику, рожеві вуста і тонкі зап’ястки. Драпове пальто гарно схоплювало її фігурку у талії широким поясом із срібною пряжкою, воно було коротким, відкривало ноги – які або ховалися під довгою вовняною спідницею, або, як сьогодні, хизувалися чорними вузькими штанцями за останньою модою – з рудими шкіряними китицями, що зникали у халявах високих чорних чобітків…

Боги, вона буда дивовижна, ця жінка-дівчина!