Ема Ільм: Трояндова площа

Гарцасі задумливо кивнув Нанні та хлопчику з Трояндової площі, а точніше кивнув їхнім спинам, що зникли за дверима палати:

– До побачення, Нанні, – все ж відповів він у тиші кабінету.

Артонцо Гарцасі у жодному сенсі не був прихильником трагічних розв’язок. Лікар був з тих громадян, що обрали стратегію спостереження й не втручання. На його думку, це був єдиний сприйнятий шлях для зрілої людини його середнього, тридцятишестирічного віку. Але Гарцасі при цьому розумів, що кульмінаційного моменту ніяк не обминути. Треба ж якось країні дістатися фінішу у канві подій, які вже підозріло тхнули новими жорсткими репресіями, а разом з тим тюрмами, недобрими історіями про зниклих людей і неприємні знахідки у лісах (а саме закатованими трупами зниклих революціонерів)?

Лікар сам жваво цікавився свіжими подіями вечора (наприклад, підпал Королівського Театру ляльок невідомими у масках йому у душу все ж таки запав), щоб тримати руку на пульсі подій. Для цього Артонцо доводилося вмикати телеящик частіше, значно частіше, ніж завжди, тобто раз на день, перед сном. Інколи, від цих потуг бути добрим, свідомим громадянином, Гарцасі помічав за собою втрату апетиту та погіршення процесів травлення, але нічого не міг з тим вдіяти. Дивитися новини – обов'язок кожної інтелігентної та вихованої людини, за яку, безперечно, лікар себе видавав щодня.

Мало хто міг здогадатися – а, можливо, не було такої людини на світі, – що Артонцо Гарцасі дуже втомився від тієї гри у вихованість та нормальність. Вночі, коли він виходив на балкон своєї однокімнатної холостяцької квартири, палив цигарки та дивився на небосхил, який густо вкривали далекі зірочки космосу, Гарцасі молився невідомо Кому – аби Той порушив закономірність його нудного дня. Щоб щось увірвалося у денний розпорядок і зруйнувало звичайний хід подій.

Понад усе Артонцо Гарцасі хотів жити по-справжньому, на повні груди! Але абсолютно не знав як це робити.

І чи можливо взагалі жити таким чином, щоб не жалкувати, не боятися, ризикувати та отримувати задоволення від кожної днини? Осьде лікаря сильно гризли сумніви. Вони приходили до нього саме в час тиші, коли реальність набувала особливо потворних форм незворотності і хотілося її розбавити чудернацтвом, гострим, як прузинські прянощі, гумором або, принаймні, любовною інтрижкою.

З останнім було зовсім погано.

Жінки залюбки мали Гарцасі за друга, але не більше. Частково через зовнішність або, скоріш за все, через її відсутність. Артонцо був невисоким, майже маленького зросту, завжди з холодними руками, мав непривабливу астенічну будову. Причому худорлявість логічно продовжилася в його обличчі запалими, блідими щоками, трохи синюватими після гоління, як в усіх брюнетів. З-під лоба, низького і скошеного, вирізнявся акуратний тендітний ніс з горбовинкою, губи були завузькі. Проте усе це виправляли красиві карі очі, в яких відбивалося все, що характеризувало лікаря з кращого боку – розум, внутрішня сила, прихована за видимою стриманістю педанта глибока душевна емоція.

Однак жінки таких не люблять. Втім, і в нього були ночі, які лікар проводив не вдома, не в піжамі і не сам.

Тверезів після хмелю короткого кохання швидко, наступного вже ранку. Просто сидів і дивився вглиб горнятка кави, що захолола, і згадував свої юнацькі роки та дівчину, з якою так і не наважився потанцювати на вечірці у студентському гуртожитку. Себто буденно нудьгував і розписувався собі самому в особистих невдачах.

Малознайомі коханки подвоювали звичний сум та селили в серці Гарцасі якусь най-найлютішу самоту. А самота одомашнювалася, живою істотою перекочувалася всередині Гарцасі з одного боку в інший, завмирала сумом то у правому оці, то у лівому. Під час перекочування волала на різні голоси дурними пісеньками радіохітів. Пісеньки всі, як на зло, були про кохання. Такий хитрий збіг обставин занурював лікаря у горезвісний стан шалу, щоправда успішно контрольований та прихований. У результаті Гарцасі так дратувався на себе, жалюгідного і монохромного у смутку, що у деякі моменти навіть починав сам себе ненавидіти.

Так, це була абсолютно жіноча поведінка, якось спіймав себе на думці Гарцасі. Навіть гірше – це була поведінка жінки-істерички, яку хтось наче підселив до свідомості лікаря. Але з нею Гарцасі нічого вдіяти не міг. Чортова депресія прогресувала і мала огидну жіночу сутність. Беззахисну, що безупинно нила та просила рожевих шмарклів.