Наталя Чибісова - Елізіум

Подальшим роздумам перешкодив охоронець, який повів її на черговий допит. Минаючи коридор, вона потай посміхалася — допит передбачався перехресний. На завершення Ліза повеселиться. Не можна ж, щоб лише Інквізиція розважалася.

Проте слідчого в кабінеті не було. Ліза даремно просиділа там хвилин зо двадцять, блукаючи поглядом по стінам та стелі. Крісло навпроти так і лишилося порожнім. Нарешті двері відчинилися, до кімнати зайшов комендант і повідомив, що допиту не буде. Запросив її згаяти із ним вечір, проте його пропозиції бракувало гостинності. Пол видавався напруженим і повсякчас спостерігав за Лізою, оцінюючи кожне слово. Ліза відчула недобре. Їхня розмова вперше була порожньою. Комендант щораз намагався захопити її зненацька, ставлячи, наче мимоволі, несподівані запитання, й під кінець у Лізи розболілася голова. Їй кортіло спитати, чого він насправді хоче, попросити, хай ставить прямі питання, але їхні стосунки раптово настільки погіршилися, що бути відвертою вона не наважилася. Навіть за грою в шахи комендант не залишав її у спокої, і Ліза програвала партію за партією. Відчувалося, що він робив усе якось із примусу й був сам собі осоружним. Але водночас він чомусь лютувався на Лізу. Вона страшенно втомилася, але встати й піти не зважувалася, і все затяглося до пізньої ночі. Ліза насилу дійшла до ліжка, але заледве лягла, сон звітрився, і вона кілька годин лежала, роздумуючи, що ж могло трапитися.

Ліза сподівалася дізнатись щось від Еріка, але вранці він не з’явився, і це її насторожило. Відчула страх. Знову невідомість. Коли вона не знайшла Еріка й у бібліотеці, страх

посилився. Раптом із ним щось сталося? За зниклого слідчого вона чомусь зовсім не хвилювалась. Ліза спробувала розважитися читанням, але не змогла, тому просто ходила кімнатою, то сідаючи на диван, то підхоплюючись з нього.

Бібліотека знічев’я здалася величезною, і Ліза злякалася. Ще трохи — і з полиць падатимуть книжки, ховаючи її під паперовими тілами. Книжки, які житимуть довше. Мертвий папір. Як холодно. Десь має бути камін. Не буває таких величезних будинків без камінів. Має бути камін. Камін, який як ніщо нагадує про непохитність буття. Хто це сказав? Не пригадати. Все правильно. Вони знищили каміни. У таких будинках не повинно бути камінів. Будинок без серця. Без душі. Ні. Не так. Радше — не зовсім так. Будинок, у якого відібрали душу. Витягнули серце. Скільки крові тут пролито? Скільки душ наповнюють його? І жодна не стала його душею. Який тягар. Тягар, що щоразу переважує одну з шальок терезів. Будинок, що похилився. Будинок, який повсякчас падає в провалля часу. В провалля вічності. Будинок, котрий ніколи не впаде в цю прірву. Проклятий будинок.

І тут її осяяло.

Ось воно!

Як вона раніше не здогадалася?

Їй стало страшно.

Дім був тим елементом, якого не вистачало.

Ліза заплющила очі.

Темрява.

Як просто.

Дім!

Поле. Місто. Цвинтар. Дім.

Поле — рух угору.

Місто — також угору.

Цвинтар — униз.

Дім — також униз.

Чотири елементи: поле, місто, цвинтар, дім. Чотири сторони світу.

Чотири і чотири.

Співвідношення.

Мусять якось співвідноситися між собою. Яким чином можуть співвідноситися?

Поле.

Чим є поле?

Поле — рух угору. Схід сонця у ранковому полі.

Сонце, що рухається вгору. Сходить.

Поле — Схід.

Перша комбінація знаків, яку вона назвала у полі, починалася зі Сходу.

Тепер місто.

Місто… затемнення… сонця…

Точно не Південь.

І не Захід.

Не буває затемнень, коли сонце заходить. Північ.

Як там було?

У місті?

Яка послідовність?

Згадала!

Північ.

Схід.

Південь.

Захід.

Ліза відкрила нотатник і записала другу комбінацію поряд із першою.

Поле.

Схід. Південь. Захід. Північ.

Місто.

Північ. Схід. Південь. Захід.

Двері відчинилися, але замість Еріка до кімнати зайшли охоронці й наказали йти за ними. Лізу охопив жах. Намагалася заспокоїтись, але марно. І лише в кімнаті для допитів, де на неї чекав зниклий слідчий, пощастило трохи оговтатися. На його обличчі не було й сліду звичної привітності. Він запропонував Лізі сісти. Запала мовчанка. Вони похмуро дивилися один на одного. Нарешті слідчий розпочав допит:

— Як ви оцінюєте свої здібності?

— Не можу їх оцінювати, — відповіла Ліза.

Обличчя слідчого спохмурніло ще дужче:

— Не уникайте відповіді.