Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Я потерпаю за Квінта, — зізналася дівчина.

— За Лініусового учня? — перепитав старий.

— Атож, — кивнула Маріс. — І як ми примудрилися його загубити?

— Розуму не приберу, — відповів Чіпус. — Ще хвилину тому він ішов за нами. А тоді як у воду канув. — Він замовк. — Мабуть, подався на пошуки Старожитньої лабораторії.

— Сам-один, — зажурилася Маріс.

Чіпус узяв дівчину за руки.

— Я певен у щасливій фортуні твого друга, — проголосив він. — Мені він видався хлопчиною, що зуміє дати собі раду.

— Слушно, — погодилась Маріс. — Але ми збиралися рушати на пошуки лабораторії разом. І тепер я мала би бути з ним. О, я така невдаха! — простогнала вона і зазирнула в карі Чіпусові очі. — А може, ви відпровадите мене назад у кам’яні щільники? — палко вигукнула вона. — Мені вже набагато краще. Відпровадьте, Чіпусе, відпровадьте! Прошу вас, будь ласка…

— Давай-но спочатку повернемо тебе батькові, а тоді вже помізкуємо, що робити далі, — відповів Чіпус. Він задумливо поморщив чоло. — Мені давно вже час поговорити з ним по щирості. Я маю напевне знати, що він робить у тамтій лабораторії.

У цю мить забемкали дзиґарі на ратушній вежі.

— Сьома година! — вигукнула Маріс. — Чудасія, та й годі! Ми пробули в кам’яних щільниках цілу ніч.

— Ще одна причина не гаяти часу, — нагадав Чіпус. І, відпустивши руку Маріс, відгорнув каптур паперової киреї.

— Гайда! — гукнув він і зник у темені бічного переходу.

— Куди ви? — закричала Маріс, силкуючись ухопити його за поли. — Це сюди.

— Тільки не для мене, — заперечив Чіпус. — Я не можу собі дозволити муляти очі перехожим на центральних санктафракських вулицях.

— Чому? — здивувалася Маріс.

— Тому, що я землезнавець, — з серцем кинув Чіпус, — а землезнавцям не місце в теперішньому Санктафраксі — крім хіба недоумків, що галасують і пащекують на Віадукових сходах. Якби хтось застукав мене тут, мене б витурили звідси утришия і засудили на довічне животіння в нетрищах Нижнього міста. Ось чому я мушу вдень переховуватись у Великій бібліотеці. Ніхто більше не відвідує тамтого закладу, і нікому невдогад, що я там.

Маріс озирнулася — ану ж хтось за ними пантрує чи скрадається. На щастя, люду о такій ранній годині швендяло небагато, і на них ніхто не звертав уваги.

— Але мій батько напевне… — почала Маріс.

— Тс-с-с! — просичав Чіпус, кидаючись у темну нішу і тягнучи Маріс за собою. — Сторожа, — прошепотів він.

Повітря задвигтіло від важкого гупання чобіт. Маріс визирнула з сутінку і побачила, як повз їхній завулок проходить загін плескатоголових гоблінів.

— Що ж до твого батька, — стиха вів далі Чіпус, — то я покинув Санктафракс багато років тому. І він, мабуть, вирішив, що мене вигнали з летючого міста під час останньої хвилі чисток.

— Але ж бувши Найвищим Академіком він міг якось вам допомогти, — звела брови догори Маріс.

— Навпаки, — заперечив Чіпус. — Якби коли-небудь його зв’язок із землезнавцем та ще й бібліотекарем на додачу, виплив назовні, йому б не уникнути гучного скандалу. І тоді б йому самому вже ніхто не позаздрив. Досить було б небознавцям пронюхати про його юнацькі студії у Великій бібліотеці, — і Лініуса вже ніколи б не обрали Найвищим Академіком, — Чіпус замовк і зітхнув. — О, панночко Маріс, я покладав такі великі сподівання на твого батька, гадав, зі своєю всебічною освітою, він вважатиме за слушне усунути розкол між земле- та небознавцями.

— Але ж він так і вважає, — відповіла Маріс. — Того-то й перебрався до Палацу тіней. Того-то…

— Хай я й усамітнився у Великій бібліотеці, — гостро урвав Чіпус, — але рідко яка подія в Санктафраксі проходить повз мою увагу. — Він гучно зітхнув. — Я знаю, що коли він став Найвищим Академіком, наміри його були благі. Він збирався щось там реформувати, щось там відродити… а що вийшло? Він збився з курсу, чи не так? Просто розмінявся на дрібнички.

Маріс знову глянула у прохід. Гупання чобіт дедалі глухло і незабаром завмерло. Але Чіпус і гадки не мав продовжувати подорож.

— Він так поринув у свою «титанічну працю», — провадив учений зі зневажливою гримасою, — що занедбав геть усе. Свої сподівання, свої мрії, свої обов’язки…

— Свою дочку, — ледь чутно прошепотіла Маріс.

— І на сьогодні Санктафракс занадто небезпечне місце для Найвищого Академіка, аби йому бодай на мить послаблювати свою пильність, — не вгавав він. — Гадаєш, мало таких, хто не завагається скористатися з нагоди посісти його місце?