Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Веретенник зацікавлено, аж вуса йому затремтіли, вкняпився у пляшку, але не рушив із місця. Від парадних дверей за його спиною почувся стук.

— Ось, візьми. — Каптурник ступнув уперед. — Це чудодійний трунок. Затям собі мої слова.

— Дуже ласкаво з вашого боку, — відповів Щип, — хоч я не певен, чи варто давати своєму панові, щось таке, чого я не перевірив.

— Кілька крапель перед тим, як він ляже спати, — підпрягся Пийпузо. — Та й годі. Ти відразу ж побачиш дію, Щипе. Твій пан як на світ народиться.

— І все ж таки… — почав Щип.

Стук у вхідні двері залунав гучніше, настирливіше.

— Знаю, знаю, — порозуміло кивнув головою Пийпузо. — Ти маєш усі підстави бути обачним. — Він озирнувся на свого супутника. — Чи не казав я тобі, який він відданий своєму панові? — Гоблін знову обернувся до Щипа. — Гадаю, твій пан розповідав тобі про свій власний, небознавчий спосіб поставити себе на ноги. — Гоблін пирхнув. — Але ж ми з тобою краще на цьому розуміємося, га, Щипе? Ми, вихідці з Темнолісу, знаємо силу зілля та спецій — старожитніх рецептів.

Веретенник ледь помітно кивнув своєю клинцюватою головою.

— Мабуть, я йому таки дам, — набрався духу Щип. — Крапелиночку, не більше.

— Правильно, — похвалив веретенника Пийпузо. — Сефе, дай йому оте заболонне зілля.

Щип узяв пляшку своєю, схожою на обценьки, клешнею і пильно до неї приглядався. Тут у парадні двері так загрюкало, аж стук почули й візитери.

— Краще б тобі відчинити, — порадив Пийпузо.

— А зілля? — озвався Щип. — Скільки я вам за нього винен?

— О, за це не хвилюйся, — заспокоїв його Пийпузо. — Назвімо це дарунком краянина краянинові, адже ми обидва вихідці з Темнолісу.

— Дуже ґречно, як на мене, — вирік Щип.

— Ет, пусте! — відмахнувся Пийпузо. — Не барися, відчиняй двері, а то ще вскочиш у яку халепу. — Він по-змовницькому підморгнув веретенникові. — Мені не треба пояснювати, що то є — служити у вимогливого володаря.

Щипова голова зникла за дверима.

— Та не забудь дати мені узнаки, як почуватиметься твій пан, — напучував старого веретенника Пийпузо.

— О, будьте певні, не забуду, — відповів Щип.

Щойно за ним клацнули двері, Пийпузо — з посмішкою від вуха до вуха — повернувся до свого супутника.

— А що я вам казав, — проголосив він. — Цей простак, цей старий телепень ковтнув мою побрехеньку — з гачком, волосінню та грузилом.

— Так, молодчина, Пийпузо, — почув він у відповідь. — Хоча краще б не називати мого імені. — А ти зарядив «Сеф!» та «Сеф!». Тільки й надії тепер, що він не допетрає, яке моє повне ім’я.

— Не варто так хвилюватися, — заспокоїв його Пийпузо. — У цьому зіллі стільки трутизни летючого хробака, що стане перетруїти цілу школу вчених. Без смаку, без запаху і смертельно небезпечне. Один ковток — і Лініус Паллітакс лусне, мов надутий торохбольний м’яч. Успіх гарантований, це тобі не затія з ланцюгом, — додав він. — Завтра, на цю пору, я буду Головним санктафракським охоронцем, а ви, Сефтусе, — Найвищим Академіком.

Срібний ніс-маска затремтів у такт потішеному хихотінню його володаря.

— Золоті слова, Пийпузо, — пробелькотів він. — Ну ж бо, щезаймо звідси. Попереду ще чимало приготувань.

— Йду, йду, — прорипів веретенник, відсовуючи передні двері й відчиняючи їх.

Просто перед собою він побачив розлючене обличчя Маріс — зі щільно стуленими губами, все поплямлене.

— Сили небесні, де ти пропадав? — накинулась вона на Щипа. — Ми вже чекаємо тут цілу вічність.

— Перепрошую, панночко, — знітився Щип. — Мені нездужалося.

— Дуже невчасні твої нездужання. — Пасія у голосі Маріс почала замінюватися на образу. — У нас важлива справа до батька.

Веретенник повернув голову, і в очі йому впала висока постать у вистріпаному вбранні за спиною в Маріс. Він зміряв незнайомця зверхнім поглядом. — І як же мені відрекомендувати того, хто домагається аудієнції у Найвищого Академіка? — сухо поцікавився він.

— Ніяк, Щипе, — відповіла Маріс, протискуючись між одвірком та спантеличеним служником і тягнучи за собою Чіпуса. — Я сама відрекомендую його батькові.

Веретенник зайшовся обуреними трелями.

— Але ж, панночко, — запротестував він, — це грубе порушення етикету. Я не вповноважений дозволяти вам…

Та Маріс — загадковий каптурник не відставав від неї — уже мчала першим сходовим маршем. Щип скрушно зітхнув. Що він міг удіяти? Останніми днями його суглоби, як дерев’яні, — де вже йому ганятися за кимось по палацу! А юна панночка така впертюща! Поки він добіжить до професорської опочивальні, Маріс і отой волоцюга, її супутник, поза всяким сумнівом, уже сидітимуть на краю професорського ліжка і ляпатимуть язиками.