Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Зненацька Маріс почула звук голосів. Вона роззирнулась — і примітила двох молодших учнів-дощознавців, судячи з їхніх оторочених хутром мантій, які поспішали кудись вузьким завулком.

— Хтось іде, — занепокоєно прошепотіла дівчина. — Гайда звідси!

Чіпус кивнув головою, поправив каптура, і обоє подалися завулком. Діставшись кінця вулички, вони злодійкувато роззирнулися. Якщо не рахувати кількох мешканців Нижнього міста, заклопотаних своїми рундуками, ніде ні душі. Чіпус і Маріс повагом перетнули широченний Центральний проспект і розчинились у мороці навпроти.

Завернувши за Коледж Хмар, вони збігли сходами вниз і опинилися під арковим входом. Перед ними височів Палац тіней. Маріс зиркнула на вікна і застогнала.

— Віконниці його опочивальні ще зачинені, — похмуро зазначила вона. — Хоч би вже йому попустило!

— Скоро попустить, — запевнив Чіпус і поплескав по бесагу з зіллями та примочками, перекинутому через плече.

— Він був у жахливому стані, — похитала головою Маріс. — Порізаний, потовчений, ще й весь час марив…

— А все ж не багато на світі таких, кого б я не зцілив, не вилікував чи не відживив, — заспокоїв її Чіпус. — Ходімо, панно Маріс! — гукнув він, беручися палацовими сходами до головного входу. — Нумо поставмо твого батька на ноги, і заразом з’ясуймо, раз і на все, що за мороку напитав він на свою голову.

Тим часом із тильного боку величного Палацу тіней, під кухняними дверима завмерли в очікуванні двоє інших візитерів. Перший — могутньої статури плескатоголовий гоблін, озброєний до зубів, у шоломі та нагруднику санктафракської охорони. Поруч із ним стовбичила висока, пригорблена постать, одягнута в грубу кирею з каптуром, з-під якого, мов гострий дзьоб білого крука, стримів срібний ніс-маска.

— Спробуй-но ще раз, Пийпузо, — озвався каптурник. — Тільки стукай гучніше.

Плескатоголовець обернувся і гидомирно вищирився.

— А ось і він, — кинув гоблін.

— Так, — озвався Сефтус Лепряк і поплескав по своїй розбухлій кишені. — Трохи удачі — і ця штука виявиться куди дійовішою, ніж перерізування ланцюга повітряної клітки.

Пийпузо вдоволено рохнув.

— Я й досі не розумію, що там вийшло не так, — сказав він. — Тобто, якщо його плаща знайшли в Нижньому місті, то як він примудрився…

З рипом відсунувся засув, відтак у замку забряжчав ключ. Лепряк підніс пальця до свого срібного носа-маски.

— Мовчок, Пийпузо, — остеріг він. З рипом відчинилися двері, випускаючи назовні клуби пари. Щойно вона розійшлася, у проході показалася кутаста, майже прозора голова.

— Оце так-так! — дратливо просюрчала вона. — Вам що, повилазило? Не бачите сигнальних прапорців? — Веретенник показав на один з горішніх балконів, звідки звисали цяцьковані клаптики матерії. — Найвищого Академіка не можна турбувати.

— А, Щип, — привітно вишкірився охоронець. — Яка це втіха — бачити тебе знову і знати, що з тобою все гаразд!

— Хіба я вас знаю? — спохмурнів веретенник.

— Чи знаєш ти мене? — розреготався Пийпузо. — Таж ми зустрічалися вчора на торговиці.

— Невже! — здивувався Щип.

— Тільки не кажи мені, що ти забув, — захмарилося гоблінове обличчя, — а то, боюся, моя візита виявиться марною.

Щип цмокнув язиком і пустив трель.

— Нагадай-но мені, — попрохав він, — останнім часом моя голова така заморочена…

— Точнісінько те саме казав ти й учора, — зауважив Пийпузо і знову зайшовся сміхом. — Я шукав тілдерячої ковбаси, — додав він. — Ти ґречно показав мені, де її знайти. Приємно було побачити дружнє обличчя з Темнолісу.

Щип приглянувся до плескатоголовця пильніше. Його вуса заворушилися.

— А-а-а, пригадую, — озвався він нарешті. — Чим я можу вам прислужитися?

— Тут доречніше було б сказати, чим я можу прислужитися тобі , — відповів Пийпузо. — Пригадуєш, ти розповідав мені, що твій пан попав у бурю, і всяке таке інше. Так от, послуга за послугу. Мені здається, я знайшов блискучу відповідь на те, як тобі зарадити лихові.

— Справді? — запитав Щип.

— Кладу голову до пня! — вигукнув Пийпузо. — За яких півгодини після того, як ми з тобою розпрощалися, я зустрів свого давнього друга… Знайомся — Сеф.

— Радий з вами запізнатися, — привітався тип зі срібним носом і добув із бганок своєї мантії шкляну гранчасту пляшку, наповнену липучою темно-зеленою рідиною. Він про стяг пляшку. — Я приніс оцей бутлик заболонного вина із гой-ягідним зіллям, — оголосив він. — Кращих, помічніших ліків не знайдеш у всьому Темнолісі. Я заживаю їх сам.