Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Велика світна куля? — запитав він. — Голосне ридання? — Його обличчя сполотніло. — Невже це правда?

Маріс затремтіла. Після зустрічі з жахливим блискуном-самітником вона ледь стояла на ногах і їй нудило.

— Чи не покинути б нам це місце негайно ж? — прошепотіла вона. — Будь ласка.

Та Чіпус не озвався й словом. Він свердлив поглядом пітьму.

— У сиву давнину, — тихо мовив він, немов звертаючись до самого себе, — таку сиву, що це вже стало майже легендою… невже мій колишній учень справді віднайшов загублену Старожитню лабораторію Першовчених?

Квінт нахмурився.

— А я гадав, ніби Велику Лабораторію перетворили на Скарбницю, — зауважив він, пригадуючи урок із короткого курсу історії, почутий від незнайомого типа на Віадукових сходах.

Чіпус заперечно похитав головою.

— Колись були дві лабораторії, — пояснив він. — Велика і Старожитня. Кожна мала цілком відмінне призначення. Велика Лабораторія була осердям землезнавчих студій, місцем, де аналізували і класифікували нові відкриття — зоологічні, ботанічні, мінералогічні… Аж поки її загарбали небознавці й перетворили на Скарбницю, — додав він гірко. — А Старожитня лабораторія… О, Квінте, хлопче мій, — сказав Чіпус, — навіть тоді, коли скеля була молода, її вже знали як Старожитню лабораторію, бо саме тут займалися своєю триклятою справою вчені, які вивчали походження матерії.

Він витяг із кишені носовика і витер холодний піт, яким зросилося його чоло.

— І що ж вони робили? — поцікавився Квінт.

Чіпус здригнувся.

— Їм не бракувало зверхності, — сказав він. — Як і марнославства. Розуміти світ уже сущий — було для них замало. Вони… — Голос його урвався.

— Що? — нетерпляче запитав Квінт.

— Вони замахнулися на найвікодавнішу таємницю — загадку життя, — відрік він. — Та й давай бавитися у світобудову.

Квінт мало не онімів з подиву.

— І… і в них вийшло? — запитав він.

— Цього ніхто не знає, — відказав Чіпус. — Та вочевидячки сталася якась страхітлива помилка, бо за легендою Першовчені повісили на лабораторію замок і перекрили хід до неї через кам’яні щільники. А невдовзі зайшла Велика схизма між землезнавцями та небознавцями, і про обидві лабораторії та експерименти в їхніх стінах просто забули, — Чіпус зітхнув. — Відтоді те все залишалося великою таємницею, хоча, судячи з твоєї оповіді, у Санктафраксі є хтось, хто міг би знати відповідь. Себто Лініус Паллітакс.

Маріс, чия неуважність, як вона виявила, невпинно зростала, на згадку про батька звела голову. Він учинив щось страхітливе, це було ясно як день, але дівчині все плуталося в голові. Маріс ледве дихала. Світ їй вернувся, а ноги поробилися, мов ганчір’яні. Вона стояла навшпиньки, погойдуючись уперед-назад, і ризикуючи будь-якої миті гримнути додолу.

— Маріс! — гукнув Чіпус, ступаючи крок уперед, щоб підтримати дівчину. Він обернувся до Квінта. — Що й казати, перепало їй від блискуна — далеко більше, ніж тобі, — похитав головою вчений. — Вона була на волосинку від смерті, коли я її знайшов. Дивно, як після такого нападу вона ще взагалі тримається на ногах. Треба відпровадити її назад до батька.

Квінт кивнув головою.

— Не журися, крихітко, — прошепотів Чіпус до Маріс. Він зняв свою паперову одежину і накинув дівчині на плечі. — Зараз рушаємо. Зіпрись на мене і став ноги одну поперед одної. — І він знову пустився в путь, мурмочучи підбадьорливі слова. — Отак. У тебе вийде!

Невдовзі вони дісталися входу в тунель. Старий став і повернувся назад.

— Я піду перший, — проголосив учений. — Маріс, я хочу, щоб ти йшла за мною. А ти, Квінте, йтимеш останній. І пильнуй, щоб вона не відстала, — прошепотів він напослідок.

Один за одним вони видерлися нагору по всипаному галькою крутосхилу і навкарачки влізли у темний, вузький тунель. Квінт аж здригнувся, пірнувши у вугільну чорноту. Маріс посувалася перед ним, і йому майже не було видно світла Чіпусового ліхтаря. Нервово покусуючи спідню губу, хлопець вершок за вершком долав тунель.

Прохід був низький та тісний, і коли він звужувався, аж Квінт наледве міг протиснутися крізь скельне нутро, яке тисло зусібіч, серце стугоніло йому в грудях. Хто народився і виріс над землею, не почуватиметься комфортно у що далі, то вужчих кам’яних щільниках. А для Квінта, звиклого ширяти в небесному огромі, ув’язнення всередині страхолюдної скелі і поготів було мукою. Він намагався притлумити свою тривогу, повернутися до причини, яка спонукала їх із Маріс уперше податися до кам’яних щільників, скупчитись тільки на тому, що, як він знав, йому слід було зробити: знайти лабораторію — оту Старожитню — і з’ясувати, що ж крилося за її замкненими дверима. Та серце його калатало чимраз несамовитіше, тільки-но він запитував себе, що, власне, могло бути ув’язнене всередині цього дивного, стародавнього місця…