Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Мати б його нам трохи раніше, — зітхнув Квінт.

— Гай-гай, боюся, всі мої запаси хіни пішли на те, щоб нагнати отого почварного криваво-червоного блискуна, що ми зустріли, — стрепенувся Чіпус, засовуючи шкіряного капшука назад у кишеню. — Ота пучка, якою я його знешкодив, мала послабити його, — може, на кілька годин, — та він однаково повернеться. — Тож не барімося. Далебі, нам не варто тут лишатися.

Маріс потисла йому руку. Вона ще не оклигала остаточно — як душею, так і тілом — після жахливого випробування.

— Ви мене врятували — і мій батько щедро вас винагородить, — прожебоніла вона.

Чіпус осміхнувся і запропонував їй руку, щоб вона могла на неї спертися.

— Твій батько? — запитав він. — Б’юсь об заклад, він у тебе небознавець. Ти дуже ласкава, але жоден небознавець не стане важити своєю посадою, аби допомогти такому старому та порохнявому бібліотекарю-землезнавцеві, як я.

— Тільки не мій батько, — владно заперечила Маріс. — Бо він — сам Найвищий санктафракський Академік.

Чіпус став як укопаний. Він повернувся до Маріс — очі широко розплющені, рот роззявлений.

— Ти — донька Лініуса Паллітакса? — ледве вичавив він із себе.

Тепер настала черга Маріс дивуватися.

— Ви знаєте мого батька?

— Авжеж, знаю, — кивнув головою Чіпус. — Певніше, знав.

— Але як таке могло статися? — запитала Маріс із палаючими очима. Вона схопила старого книжника за рукав. — Ну ж бо, кажіть!

— Земле всеплодюща! — вигукнув Чіпус. — Як же ти на нього схожа! Тепер я це бачу… — Він похитав головою. — Ще замолоду Лініус навідувався до Великої бібліотеки, — пояснив він. — Юнак тікав із Водограйного дому, розчарований нудним педантизмом недолугих учителів; він прагнув ближче доступитися до щирої стародавньої мудрості, захованої у висячих берестяних сувоях. Спершу я втаємничив його в основи землезнавства. Пізніше, осягнувши всі премудрощі бібліотечного дерева, він почав незалежно від мене керуватися своїми власними зацікавленнями.

Квінт кивнув головою.

— Ось чому він знав це місце, як свої п’ять пальців, — здогадався хлопець. — Він міг докладно розтлумачити мені, де знайти потрібний йому сувій.

— Тепер мені ясно, щo ти робив у моїй бібліотеці, — задумливо протяг Чіпус. Він звів очі догори. — Ти, звісно, не пам’ятаєш, за яким сувоєм шукав Лініус?

— Я… не розібрав гаразд напису, — замулявся Квінт. — Він…

— Тоді де саме ти його знайшов? — поцікавився Чіпус. — Будь ласка, спробуй пригадати. — Він втопив у хлопця неблимний погляд. — На яке дерево знань ти здирався?

Квінт напружив мозок і на мить злякався: ану ж зустріч із блискуном-самітником витравила з його пам’яті цей ключовий спогад. Але потім, перед його внутрішнім зором нараз постала золота табличка.

— Повітряні створіння! — випалив хлопець.

Чіпус кивнув головою.

— Ти певний?

— Так, — сказав Квінт. — Я мав лізти праворуч і вгору аж до верху, обираючи відгалуження з «не» — «не-птахи», «не-рептилії», «не-ссавці»… Сувій звисав під перехрещенням двох поперечок, — пояснив він. — «Небесні» і… і… не пригадаю, хоч забий.

Обличчя Чіпусове спохмурніло.

— Що могло бути на умі в мого колишнього учня? — мовив він занепокоєно. — Де ж бо це видано — дозволяти своїй доньці та учневі самим-одним блукати кам’яними щільниками?

Маріс і Квінт ззирнулися. Тут, у спорожнілому лігві криваво-червоного блискуна, вони раптом відчули себе жалюгідними і страх самотніми комашками. Мабуть, оцей чудернацький обідраний бібліотекар у паперовому одязі, посідач такого чудодійного зілля, і справді міг би їм допомогти. Квінт у темряві потис руку Маріс. Вона відповіла йому тим самим.

— Чи можна вам вірити? — запитала Маріс.

— Вірити мені? — усміхнувся Чіпус. — Може, я і землезнавець, але колись твій батько на мене покладався.

— Чудово! — На Марісу раз налягла страшенна втома. — Розкажи йому, Квінте.

Квінт кивнув головою. Він докладно розповів йому, як Найвищий Академік, віднедавна одержимий якоюсь роботою, узяв собі за помічника його, Квінта. Хлопець розповів Чіпсові про їхні нічні мандрівки до кам’яних щільників та про страшенні рани, що їх професор звідти виніс. Хлопець описав підступного типа зі срібним носом та підозрілого охоронця, описав зумисну аварію повітряної клітки…

Чіпус слухав мовчки, нахнюплений, зі збриженим чолом та непроникним обличчям. І тільки, коли Квінт дійшов до того, що він устиг побачити і почути всередині склепу, Чіпус нарешті звів голову.