Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Це означає, що примочка починає діяти, — пояснив він. Витерши пальці об мантію, він узяв бандаж і притиснув його до Квінтової спини так, щоб масть пристала до рани. Пекти перестало, а натомість з’явилося тепло, яке, здавалося, проникало вглиб, розтоплюючи нестерпний крижаний шпичак у хлопця в спині. — Готово, — сказав нарешті Чіпус. — А тепер устань і скажи, як ти почуваєшся.

Квінт обережно підвівся, побоюючись, як би знову не закричати від гострого болю. Та біль уже пройшов, навіть сліду по собі не лишив, і коли хлопець розім’яв занімілі м’язи, йому навіть ніде не нило.

— Ну як? — запитав Чіпус.

— Самопочуття чудове, — зізнався хлопець. — Наче народився вдруге.

— Колись усі лікувалися зіллям пасастим, — сказав Чіпус. — Хоча, гадаю, так звані вчені-небознавці з усіма їхніми новомодними дурницями — цілковиті невігласи у травах…

Та Квінт старого вже не слухав. Щойно його очі звикли до мороку величезної яйчастої печери, він побачив свою приятельку: бліда і знеможена, вона сиділа із заплющеними очима, спершися спиною на стіну.

— Маріс! — зойкнув Квінт і кинувся до неї. Він укляк перед дівчиною і взяв її руки в свої. — Маріс, із тобою все гаразд?

Маріс розплющила очі й мляво кивнула головою, але не пускала пари з уст. Шкіра її була холодна і волога на дотик, погляд — наче шкляний.

— Їй потрібен час, — пояснив Чіпус, підходячи до Квінта. — Вона попала у блискунові лабета набагато раніше за тебе, хоча ви обоє були на волосинку від смерті. Я зробив для неї все, що міг.

Старий поплескав долонею по шкіряному бесагові.

— Вивчення лікарських рослин Темнолісу — одна з найдавніших землезнавчих наук. Подумай тільки, — додав він, похитавши головою, — певний час вашому життю загрожувала смертельна небезпека. Цей блискун-самітник — страшна, небезпечна тварюка…

— Він мене злапав, Квінте, — промовила Маріс тихим безбарвним голосом. Кожне слово давалося їй на превелику силу. — Попри всі свої зусилля, я не могла його здихатись…

— Він ішов твоїм слідом, — пояснив Квінт. — Зачув твою кров і… — Помітивши, як Чіпус сповільна хитає головою, він повернувся до нього. — Авжеж, так воно й було, — запевнив хлопець, — і тут це не первина. Та сама потвора переслідувала і мене, коли я був порізався.

— Блискун тебе переслідував, охоче вірю, — погодився Чіпус. — Як я тобі казав, він полює на здобич. Тільки не запах крові його веде.

— Ні? — спантеличився Квінт. — А що ж тоді?

— Твій страх, — відповів Чіпус. — Він іде на запах твого страху.

Квінт здригнувся, згадавши, які вони з Маріс були тоді налякані.

— Звісно, блискуна принаджує не тільки почуття страху, — вів далі Чіпус. — Це може бути й гнів, розчарування, заздрощі… Усі блискуни, байдуже, дрібні чи великі, чують чужі емоції.

Квінт енергійно закивав головою.

— Ми це помітили, правда, Маріс?

— Він переслідував мене, — пробуркотіла кволим голосом Маріс. — Я не могла його здихатись.

Квінт повернувся до Чіпуса.

— Щораз, як ми заходили в розмову, блискуни реагували начебто по-різному. Часами просто світилися. Часами спалахували і яскріли.

— Що дужче почуття, то яскравіше світло, — пояснив Чіпус. — Та найяскравіше світитися їх змушує чужий страх. — Він помовчав. — Бо саме чужий страх пробуджує в них голод.

— Голод, — повторив Квінт, і в голосі його забриніли нотки жаху.

— Вони годуються страхом, — пояснив Чіпус і похитав головою. — Хоча зазвичай блискуни схожі на… лісову мошву, ласу до волорогів. Вони абсолютно нешкідливі. Ужалити разів з кілька в потилицю, нагнати холоду — і нічого більше їм не треба. Як учений-землезнавець я займався вивченням блискунів тут, у кам’яних щільниках, ще у званні молодшого бібліотекаря, і вірте моїм словам… — він обвів поглядом муміфіковані тіла, розкидані по печері, — блискун-самітник не такий, як решта блискунів, що будь-коли…

— Це якесь страховисько! — простогнала Маріс, стрепенувшись. — Він мене переслідував… Злапав мене… Я не могла боротися… Я не могла ворухнутися… Не годна була спинити його, коли він розплющував мої повіки і засягав у мої думки. То була мука, Квінте! Така мука! — Вона замовкла і повернулася до Чіпуса, з кутиків її очей котилися сльози. — Якби ти вчасно не наспів…

— Але ж я наспів, — стиха мовив Чіпус. Він нахилився і взяв її за руку. — Тепер ти в безпеці.

Квінт занепокоєно нахмурився.