Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

А потім він почув оті таємничі звуки: лиховісне вологе форкання та сопіння. Звук долинав із густої гнітючої пітьми, звідкись ісправа. Серце Квінтові завмерло. По спині забігали мурашки.

Круг нього замерехтіли-заяскріли ясні вогники: міріади крихітних блискунів — Квінтові пощастило їх розпізнати — пообпадали камінні заломи та зазублені гостряки. Коли-не-коли котрийсь із них покидав насиджене місце і знімався в повітря — краєчком ока Квінт міг бачити, як він ряхтить, пролітаючи мимо.

Обличчя Квінтові зросилося холодним потом. Їх було так багато! Здригнувшись усім тілом, він зрозумів, куди попав — у самісіньке лігво блискунів!

Відразні звуки гучнішали. Квінт пощулився. Він повинен знайти Маріс, поки не пізно. Зібравши докупи рештки мужності, хлопець обережно ступнув уперед, ідучи на звук. Мерехтливі вогники зіскакували з прискалків та кругляків, розкиданих по печерному дну. Печера повнилася відлясками Квінтової ходи. Він укляк і якомога тихіше поліз навкарачки.

Цікаво, чи почула його тварюка? Може, вона спіймала ніздрями пах його крові? Чи вона й далі тримає Маріс у своїх лабетах, а чи дівчина вислизнула з них і десь ховається у цій величезній печері? Може, забилася в якийсь закутень, перелякана, самотня і чекає, поки він її вибавить?

Квінт підкрався ближче до моторошного згуку. І враз йому аж млосно зробилося: просто нього невиразно бовванів чорний силует. Він завмер. Згори йому присвічували мерехтливі блискуни, і Квінт стенувся з жаху, коли горбкувата маса вималювалася виразніше.

— Що воно за проява?… — прошепотів він.

Тварюка блимнула сяйвом, немовби відгукуючись на Квінтів голос, але не повернулася.

То було достеменне страшило: безформна, криваво-червона бестія, що невпинно міняла свої обриси, наче міх, напханий повзунами, зчепленими між собою у смертельному бою; то кругле, то довгасте, то гладесеньке як шовк, то охоплене корчами скупчення очей та мацаків. І безупину всередині її світного тіла, хоч би яких обрисів воно прибирало, по б’ючких жилах нескінченним ланцюжком циркулювали багряні вогники.

— Що за гидь! — простогнав Квінт, якому аж у шлунку замлоїло, коли він уздрів цю мерзотну криваво-червону істоту.

Хлопець відвернувся. Його так і поривало дати дьору! Але де ж Маріс? Не міг же він вертатися без неї!

Квінт розпачливо розглядався навсібіч, не поминаючи очима жодної розколини чи шпарини — може, вона там? Він ступив крок уперед. Його нога вдарилась об горбок на дні печери.

Щойно в печері залящало від стуку, сьорбання стихло і, вже вкотре, світло всередині велетенської потвори згасло. Тварюка прислухалася. За кілька ментів червоне світло спалахнуло знов, а огидне сьорбання забриніло ще сласніше. Прикипівши до місця, Квінт не зводив з потвори нажаханого погляду.

І тут він щось побачив! З-під величезної безформної істоти стриміла нога.

— МАРІС! — закричав він і метнувся вперед, але за щось перечепився і гримнув на долівку. Він нервово звівся на ліктях і сів. Відчуття було таке, ніби хтось ухопив його за кісточку ноги.

Уся печера довкола нього враз замерехтіла — міріади крихітних блискунів блиманням відповідали на його невимовний переляк. І тут Квінт побачив, щo його повалило.

То було тіло — зашкарубле, висхле, наче мумія, тіло зі зморшкуватими губами, запалими очима і застиглим виразом тваринного жаху. Квінт перечепився об його ліву руку — відокремлена від решти тіла, вона лежала тепер неподалік у куряві.

Квінтові мало не занудило.

— Ні, ні, — застогнав він, задкуючи, переляканий, нажаханий, але неспроможний відвести погляду від моторошного видовища.

Колись це тіло належало охоронцеві скарбниці. Квінт упізнав нагрудник зі шкураток та шпичастий шолом. Але цьому плескатоголовому гоблінові навіть дика сила та вояцька звага не допомогли врятувати своє життя. І якщо вже він упав жертвою криваво-червоної потвори…

— Маріс, — прошепотів Квінт, і гіркий клубок підступив йому до горла. — МАРІС!

Високо звівши ковіньку, він поклигав уперед — і знову перечепився. А проте, відчайдушно замахавши руками, таки зберіг рівновагу — і угледів під ногами другого трупа. Його обличчя було спотворене гримасою жаху, як і в першої жертви, голова неймовірно перекособочена, а руки й ноги — підтягнуті аж до пояса.