Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Виляски від його криків — тільки й того! Він похитав головою і повільно рушив уперед.

— Не могла ж вона отак із доброго дива узяти й зникнути. Вона…

І тут він почув отой звук — тихе дряпання. Але звідки ж воно долітало? Не спереду — це ясно як день. Хлопець повернувся кругом, пройшов трохи назад і уважно прислухався.

Звук повторився. Якесь дряпання, якесь шкрябання. І, якщо це тільки не лихий жарт його уяви, — тихе сьорбання. Кров похолола йому в жилах.

Він обережно поминув вигин і за який десяток кроків уздрів перед собою червоне світло, що лилося з отвору в самісінькому низу тунельної стіни, розгортаючись по дну віялом, схожим на калюжу крові.

— Проклята Небом місцина! — лайнувся Квінт. — Я ж напевняка сюдою проходив!

Щойно тунелі відлунили його розлючений голос, як дряпання та сьорбання в норі раптово стихли, а червоне світло згасло.

Квінт спантеличено підійшов до нори, присів і зазирнув до середини. Серце затовклося у грудях мов навіжене. Перед ним тягнувся довгий вузький тунель. Якщо Маріс у ньому, хлопцеві лишалося одне: шукати її далі навкарачки. А що, як її там немає? Ану ж це пастка?

— Маріс? — гукнув Квінт, весь обертаючись на слух, коли луна від його крику завмерла.

Спершу не чути було нічого. Квінт мовчки ждав. Ще й досі — нічого. Потім, коли він уже ладен був продовжувати пошуки деінде, те саме шкрябання і те саме сьорбання озвалися з супротивного кінця звивистого, схожого на руру, тунелю.

— Маріс? — знову гукнув Квінт.

Цього разу йому відповів немічний, тремтливий голос:

— Кві… і… інте… допом… м… м-м-м…

Квінт увесь аж отерп, коли її зойк раптово урвався. А все ж вона й досі жива. Ось що важливо. Вона й досі жива! Хлопець намацав ковіньку.

— Я йду до тебе, Маріс! — похмуро пробуркотав він.

Серце калатало у грудях. Квінт упав навколішки і поповз у тунель. Мірою того, як нора у скелі вужчала, йому доводилося дедалі натужніше протискатися крізь неї, чимраз нижче опускаючи плечі. Шорсткий камінь під ним протирав йому штани на колінах і обдирав долоні.

— Вона має вже бути десь поруч, — підбадьорював себе Квінт.

Його тіло трусилося, а обличчя блищало від холодного поту. Скелясте нутро нори було підсвічене багряним світлом, яке знову струменіло тунелем звідкись іспереду. Шкряботіння стало уривчасте і набагато слабше, але тихе лиховісне сьорбання не уривалось ні на мить.

— О, Маріс, — промовив Квінт. — Не здавайся. Я поспішаю чимдуж.

Він звів голову, щоб побачити, що діється спереду. І просто перед собою уздрів ясне світляне кружало. Кінець тунелю.

— Десь тут, — буркнув Квінт.

Поки він долав ці останні кілька кроків догори, похиливши голову і зітнувши зуби, у повітрі зайшли якість зміни. Воно стало прохолодніше і вологіше, а його слух ухопив порожнистий лункий відгомін, як ото лящить у великій залі. Квінт знову з зусиллям підвів голову, вдивляючись уперед.

Він і гадки не мав, що кінець тунелю вже так близько. Просто перед ним видніло, сягаючи своїм вершком отвору, віялоподібне розсипище щебінки. Раптом до нього дійшло, що він зазирає в нутро якоїсь подоби величезної печери.

— Вважай, — наказав собі Квінт. — Бери очі в руки й оглядайся на задні колеса.

Квінт підповз до самого краю тунелю. Зненацька знову заплямкало — тепер уже голосніше.

— Ні, — вичавив із себе Квінт і спробував відповзти назад, але рука не могла знайти опертя у слизькій щебінці, тіло подалося вперед, і він безпорадно ковзнув із тунелю вниз, здіймаючи куряву і гуркочучи каменюччям.

Сьорбання завмерло. Червоне світло згасло. Квінт звівся на ноги і дико роззирнувся.

Так, він стояв усередині печери — величезної яйчастої камери, темної, холодної, залитої примарним світлом і сповненої рухомих тіней. Печера мала дірчасті й шорсткі на дотик стіни і, — як відзначив із дедалі більшою панікою хлопець, — не мала жодного виходу, крім тісного тунелю, який привів його сюди.

— Борони мене, Небо, — пробуркотів він, чуючи, як спазма перехоплює йому горло.

Те, що напало на Маріс, хоч би чим воно було, мабуть, зачаїлося десь тут, у пітьмі. І видивлялося, дослухалося, чигало на нього.

— Спо… спокійно, — підбадьорював себе хлопець. Однак серце, здавалося, от-от розірветься. Як можна лишатися спокійним у цьому моторошному місці? Все тут наповнювало його страхом…