Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Ні, Маріс, — заперечив Квінт глухим від жаху голосом, пригадуючи свої останні відвідини камінних щільників. — Ти не розумієш. Ота тварюка, що я тобі розказував… ота здоровенна червона потвора… вона йде на запах крові…

Крізь похмуре гарчання і стогони пробивалися форкання та сопіння. І згуки ті дедалі ближчали! Охоплений дикою панікою, Квінт ухопив Маріс за руку.

— Воно суне до нас! — закричав хлопець. — Мерщій, Маріс! Треба негайно звідси вимітатися, поки ще не пізно!

І обоє помчали темним коридором. Чалапання та форкання за спиною чимраз гучнішали. Було вже не до жартів. За ними щось гналося. Щось таке, від чого не випадало ждати добра.

— Боржій! — квапив Квінт. — Боржій! А то…

— Ві-і-і, ві-і-і, ві-і-і!

Квінтові аж серце замліло, коли цей моторошний пронизливий вереск виповнив тунель. Тварюка напала на кров Маріс — і смакувала нею з неменшою насолодою, ніж Квінтовою! Хлопця пройняла шалена дріж, коли облизування та плямкіт стали ще несамовитішими.

— Ві-і-і, ві-і-і-і-і!

Нараз майже в них за спиною почулась якась шамотня, щось заревіло, і в тунелі стало видно, як удень. Квінт спіткнувся і важко гримнув на долівку. Повітря над його головою стало тепле і затхле. Воно лускотіло і завивало. Воно сичало і блимало.

А потім запала тиша. Квінт тривожно роззирнувся довкіл.

Тунель знову був залитий тьмяним червонястим сяйвом. Потвори ніде не було. Як і Маріс!

— Квінте, — долинув до хлопця її крик, відбитий довгим тунелем.

Квінт зірвався на ноги. Жахлива бестія щойно скуштувала крові — крові Маріс — а тепер запопала і саму дівчину! Квінт грізно стис ковіньку. Його темні очі палали.

— Я йду! — відгукнувся він.

І хлопець чимдуж погнав тунелем. Кругом мерехтіло-яскріло повітря. А попереду, вся в багряному сяйві, тікала кровожерна тварюка.

— Квінте! — волала Маріс. У голосі її бриніли жах і розпука — дівчина дійшла краю.

— Згадай, яка ти хоробра! — закричав у відповідь Квінт.

Знагла світло погасло. Квінт біг далі, аж поки натрапив на розтоку. Він спинився. Наставив вухо. Із правобічного тунелю долітали тихе сопіння та форкання.

— Так ось ти де, — процідив крізь зуби Квінт, запалавши раптовим гнівом. — Ляжу трупом, а тебе злапаю!

І нагнувши голову, він помчав низеньким і страх вузьким тунелем. Скеля гула і світилася. Блимало повітря. Знову далеко попереду замріло червоне сяйво.

Квінт уперто, дедалі пришвидшуючи біг, переслідував тварюку, яка ще тільки вчора гналася за ним самим. Раз по раз спотикаючись і зашпортуючись, він силкувався чимхутчій проскочити тісний тунель, щоб не згубити з очей і не перестати чути своєї здобичі. Якби з Маріс щось сталося, Квінт ніколи б собі цього не простив.

Зненацька світло зникло знову. Напевне потвора кудись звернула. Квінт добіг до звороту, пристояв, наставив вухо дослухаючись, і знову кинувся на звуки, що віддалялися.

— Тримайся, Маріс! — гукнув він. — Я доберуся до тебе!

Він збивав кісточки пальців об шкарубкі стіни, перечіпався об нерівності камінної долівки під ногами, боляче вдарявся об низьку стелю — але вперто біг далі. Гнів кипів йому в грудях, поки хлопець гнався за бестією, яка, сопучи та форкаючи, невтомно волокла кудись Маріс. Він летів щодуху, а все ж утікач зі своєю жертвою дедалі відривався.

— Живіше, — бурмотів Квінт. — Я не можу їх згубити.

Та навіть підганяючи себе, Квінт відчував: з кожною секундою бігти важче. Кам’яні щільники утворювали страхітливий підступний лабіринт. Крихітні тунелі давали початок величезним, а ті несподівано розгалужувалися на незліченні менші переходи, що кривулясто розбігалися врізнобіч. Невже він їх уже згубив? Квінт зупинився. А куди тепер?

— Маріс! — закричав хлопець. — МАРІС!

— Квінте!

Голос озвався лівобіч. Звучав він кволо та знеможено. Крутнувшись, Квінт побіг на нього. Тунель поширшав і повищав, тож він рвонув уперед, відчайдушно намагаючись наздогнати їх.

— Квінте!

Тепер голос бринів гучніше. Він мусить їх нагнати.

— Я йду, Маріс! — знову заволав Квінт. — Тримайся!

Діставшися протилежного кінця тунелю, Квінт звернув за скрут — і завмер на місці. Щелепа йому відвисла. Освітлений тьмяним сяйвом тунель зяяв попереду пусткою. Ані сліду чудернацьких вогнів — ані блимання, ані спалахів! І, хоч як він натужував слух — ані звуку.

— Але ж мені не примарилось! — глухо пробуркотів хлопець, тремтячи всім тілом. — Маріс! — гукнув він. — МАРІС!