Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— О! — вигукнув Квінт. — Знову почалося. Щоразу, як ти починаєш говорити, вони блимають! А коли говорю я… — Він задумливо нахмурив брови. — Судячи з того блимання, яке спричинюєш ти, краси їм не позичати. Цікаво, як вони виглядають насправ…

— Ні, Квінте, — різко урвала Маріс. — Кажуть, треба остерігатися дивитись блискунові в живі очі.

Квінт знову тривожно стенувся.

— А хіба що? — запитав він.

Маріс знизала плечима.

— Можна накликати на себе лихо, — похмуро відповіла вона.

Чудородні вогники, — ще мить тому вони світилися помаранчевим та червоним, — раптом яро заяскріли. Деякі попливли геть уздовж тунелю, інші — всотувалися в дірчастий камінь і щезали з очей. З темних глибин чувся тихий рик.

Пригинаючи голови, Квінт і Маріс посувалися тунелем далі. Зупинятися не випадало. Квінт озирнувся через плече.

— Але… але що ж воно таке? — запитав він.

— Кажуть усячину, — знизала плечима Маріс. — Дехто подейкує, що то заблукані душі академіків, померлих за межами Санктафракса, далеко від білих круків, покликаних звільняти від плоті їхні кістки, аби душі небіжчиків могли полинути у відкрите небо.

— Душі мертвих академіків, — промурмотів Квінт, відчуваючи, як на потилиці ворушиться волосся.

— А дехто править, ніби то демони Темнолісся, — вела далі Маріс, — безіменні демони з найглухіших лісових нетрищ. Є ще й такі, що мають їх за духів самих кам’яних щільників…

Квінт затремтів. Лиховісно замерехтіли світелка. Погучнішало моторошне гарчання.

— А втім, хто знає? — сказала Маріс, слідом за Квінтом намацуючи собі дорогу в тунелі, й у голосі її забриніли викличні нотки. — Усі байки, які можна почути в Санктафраксі, приоздоблені та перебільшені. Чому ж цим бути винятком?

Вогні пригасли й відступили. У повітрі немовби чулися зітхання. Квінт намацав руку Маріс і міцно її потиснув.

— Знаєш, ти геройська дівчина, — сказав він просто.

Маріс зіщулилася знов.

— Це нелегко, — зізналася вона, озираючись на гнітючу пітьму кам’яних щільників. — Яке мені тут усе ненависне!

— Знаю, — промовив Квінт. Він замовк, подумки картаючи себе, що через нього вони заблукали в цих тунелях-лабіринтах. — Скоро ми дійдемо до розтоки, де збилися зі шляху, еге ж, дійдемо, я знаю, — озвався він нарешті. — А потім уже вирішимо, куди нам іти — назад до входу в тунель чи до камери.

— О, ні, далі до камери, — сказала Маріс. — Тільки так! Дійти майже до кінця, а тоді повертати голоблі?!! Крім того, якби мій батько… — вона затнулася на півслові. — Квінте, диви! — вигукнула дівчина.

— На що? — скрикнув він.

— Там, — показала Маріс. — На стіні біля твого ліктя.

Тунель повнився дедалі голоснішим відлунням стогонів та рику. Блимали вогники. Квінт обернувся, і серце йому тьохнуло, коли він побачив, на що показувала Маріс. Цього разу вже не могло бути жодних сумнівів — на камені видніла одна з чорних крейдяних стрілок, накреслених його рукою.

— Дякувати Небу! — вигукнув Квінт. — Я так і знав, що ми її знайдемо.

Вони рушили, куди показувала стрілка. Тунель тут був ширший, і вони вже могли йти пліч-о-пліч. Квінт тримав ковіньку. Маріс стискала в руці ліхтаря: ануж у камері знайдуться запаси тілдерячого лою — тоді він допоможе їм відшукати дорогу назад! Уперше, відколи вони ступили в оці тунельні лабіринти, Квінт і Маріс без тіні зневіри дивилися на поставлене перед собою завдання.

— Вважай, ми вже там, — заявив Квінт.

— Здорово! — озвалася Маріс. — Тепер, коли ми вже стільки пройшли, гріх повертати назад, поки не з’ясується, що ж там в отій таємничій печері.

— Згоден, — підхопив Квінт. — Мені…

— У-у-ух!

Квінт зупинився й, обернувшись, побачив, як його супутниця легенько потирає збоку голову.

— З тобою все гаразд? — занепокоївся він.

— Пусте, — відмахнулася Маріс, — просто бахнулася головою об камінний залом, ген там.

Квінт поморщився.

— Дай-но погляну, — запропонував він.

— Кажу ж, нічого страшного, — запротестувала Маріс. — Слово честі.

На її волоссі блищало щось вологе і липке. Квінта враз охопив нестямний страх.

— Маріс! — ледь вимовив він. — Маріс, ти ж уся в крові!

Голос його відбився луною. Тунелі застугоніли. Далеко перед ними заблимали, засяяли вогники.

— Еге? — безжурно запитала Маріс. Вона глипнула на свої пальці. — А й справді, — муркнула дівчина. — Ото велике діло — подряпина…