Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— У-у-ух! — голова його вдарилась об щось тверде попереду. Квінт зиркнув угору — нічого не видно! Він простяг руку і намацав пару ніг просто перед собою. Ноги не рухались.

— Маріс! — просичав Квінт. — Маріс, треба лізти далі.

Ніякої відповіді.

— Маріс! — зойкнув хлопець.

З тунелю попереду долинув далекий Чіпусів поклик.

— Що там у вас? Не спиняйтесь, ми вже майже на місці.

— Маріс, ну ж бо, не здавайся! — благав Квінт. — Чула його слова? Ще трішечки вперед. Не спиняйся.

— Не… не можу, — почувся тремтячий голос. — Я т-така немічна…

— Але ти мусиш! — заперечив Квінт і, в нестямі від думки, що вже ніколи не покине цього тунелю, щосили її попхнув.

Маріс трохи посунулася — і знову завмерла.

— Маріс! — заячав Квінт. — Заради Неба! — йому почало здаватися, ніби стіни змикаються навколо нього.

— Хапайся за мій пояс! — прокричав спереду Чіпус. — Отак. Тепер міцно за нього тримайся — і я тебе витягну.

Квінт почув, як Маріс посунулася вперед. Ту ж мить Чіпусова кирея сповзла з її плечей. Квінт підібрав її і поквапом став пропихати в тунель слідом за нею.

— Ще трошки вперед, — долітали до нього Чіпусові слова. — Отак. А тепер осюди…

П’ядь за п’яддю, Квінт пропихався вперед. Його обдерті коліна терлися об шорстке кам’яне дно. Нарешті він почув Чіпусів крик.

— Отак ! — залящала луна. — Молодчина, панночко Маріс!

За мить уже й Квінтова голова виткнулася з вузького отвору, пірнаючи в ширший тунель. Маріс сиділа долі. Чіпус схилився над нею з піднятим ліхтарем і, вдивляючись у її втоплені кудись у простір, незмигні очі — спочатку в одне, потім у друге — щось підбадьорливо примовляв.

— Найважче вже позаду, панночко Маріс, — говорив він тихим голосом. — Зараз ми живенько тебе звідси виведемо.

Вона потрапила в надійні руки, зрозумів Квінт. Чіпус подбає про неї і запевне доправить її цілою і неушкодженою в Санктафракс до батька. Що ж до Квінта, то йому ще не час повертатися до професора, — навіть попри те, що його недавня рішучість, коли він розглянувся довкола, похитнулася. Лабіринт тунелів застрашливо розбігався навсібіч, у хлопця не було ліхтаря, що допомагав би йому вибирати шлях, та що найгіршого — криваво-червоний блискун нікуди звідси не подівся, і досі був десь тут. Та хоч як його лякала небезпека вдруге здибатися з почварною тварюкою, обов’язок віднайти лабораторію взяв гору.

— Не хнюп носа! — підбадьорював він себе. — Ми вирушаємо на пошуки таємної лабораторії. Гріх зрікатися свого наміру. — Він покосився в темряву. — Зрештою сяйва від стін мені стане, аби знайти дорогу. Що ж до блискуна-самітника, то він ще не скоро очуняє. Так сказав Чіпус…

Квінт ступив кілька кроків у глиб тунелю. Добре! Старий бібліотекар не помітив його таємного зникнення. Світло його лампи сюди вже не сягало, та коли його очі призвичаїлися до тьмяного світіння скель, виявилося, що він може непогано бачити. Та й у лабораторії, коли він на неї надибає, неодмінно знайдеться лампа.

Квінт повагався. Якщо тільки надибає…

Хлопець запитував себе, чи не повернутися йому все-таки до Чіпуса й Маріс, коли завважив щось таке, від чого серце його закалатало мов навіжене. Маленька стрілка, накреслена чорною крейдою на стіні акурат упорівень з його плечем, показувала напрям далі по коридору.

— Щоб мене грім побив, це стрілка, — промимрив хлопець. — Нарешті я знову вийшов на шлях.

Нараз Квінт зважився. Не завдавши собі клопоту навіть оглянутись, він поспішився тунелем, не випускаючи з рук «паперової» киреї. Пройшовши з десяток кроків, Квінт напав на другу стрілку. Отже, він рухався правильно.

— Я знайду цю Старожитню лабораторію, — переконував хлопець сам себе, — і відкрию її незбагненну таємницю. — Він усміхнувся самому собі. — Ти ще пишатимешся мною, Маріс!

Здалеку почувся глухий рипучий голос. То був Чіпус.

— Я понесу Маріс, — гомонів старий. — А ти, Квінте, йди за нами тінню. Чуєш?

У відповідь — тиша.

— Квінте? Квінте!..

Маріс глибоко вдихнула ранішнє санктафракське повітря, вщерть наповнюючи ним легені й відчуваючи, як воно розходиться по всьому тілу. Воно було прохолодне, свіже і підбадьорливе. Голова їй прояснилася, м’язи відпружились, і лячна летаргія, яка тримала її у своїх лабетах під землею, в кам’яних щільниках, нарешті розвіялась остаточно. Вона повернулася до Чіпуса.