Клайв Баркер - Викрадач вічності

Гарві зиркнув у бік Карни. Звір присів, готуючись до стрибка. Щелепи почвари стікали слиною. Тепер, коли Карна завмер, хлопчик зміг роздивитися його страшні рани: подерта шкіра нагадувала старий лисий килим, голова звисала, а груди здіймалися так важко, наче страховисько боролося за кожен подих.

Дивлячись на нього, Гарві пригадав слова пані Ґріффін: «Тепер я залюбки зустріла б Смерть, як давню подругу, яку колись прогнала зі свого ґанку».

Може, перетворившись на попіл, Карна й не полетить до зірок. Та звір жадав забуття: стомлений і поранений, Карна продовжував жити не за власною волею, а за наказом Гуда.

— Так шкода… — прошепотів голос під дахом.

— Чого це тобі шкода? — озвався Гарві.

Хлопчик подивився на Гуда. Той висмоктав ще дві кулі на очах у Гарві.

— Так шкода тебе втрачати. Може, я тебе все ж переконаю? Я ж не заподіяв тобі ніякої шкоди. Чому б не повернутися до нашої сім`ї та не жити без зайвих турбот?

— Ти відібрав у мене тридцять років життя з мамою і татом! — обурився Гарві. — Якщо я залишуся тут, то ти й решту вкрадеш.

— Я забрав у тебе лише марні дні, — заперечив Гуд. — Дощові. Сірі. Дні, яких ти й сам захотів би позбутися. Хіба це злочин?

— Я не знав, що втрачаю їх, — похитав головою Гарві.

— Ох, — зітхнув Гуд, — хіба не завжди саме так і буває? Щось вислизає з-поміж пальців, і коли його вже нема, починаєш жалкувати. Та що впало — те пропало, Гарві Свік!

— Ні! — вигукнув Гарві. — Я поверну вкрадене.

В запалих очах Гуда зблиснув вогонь.

— Гарві Свік, як же гарно ти сяєш! Я ще ніколи не зустрічав людей з такою яскравою душею, — він насупився, придивляючись до хлопця. — Тепер я розумію.

— Що розумієш?

— Чому ти повернувся.

Гарві почав знову казати, що повернувся по крадені роки, та не встиг він і двох слів мовити, як Гуд його перебив:

— Ти вернувся, бо знав, що тут твоя домівка. Гарві Свік, ми — два злодії. Я краду час. Ти крадеш життя. Але зрештою ми однакові — Викрадачі Вічності.

Думка про те, що він має щось спільне з такою почварою, була огидною, та в глибині душі Гарві злякався, чи не може це виявитися правдою. Він занімів.

— Нащо нам ворогувати ? — мовив Гуд. — Можливо, мені слід узяти тебе під своє крило. Під своє західне крило, — він невесело посміявся з власного жарту. — Я тебе годуватиму, вчитиму знаходити шлях темними стежками.

— І врешті-решт я теж почну їсти дітей? — сказав Гарві. — Ні, дякую.

— Гадаю, Гарві Свік, тобі сподобалося б, — відповів Гуд. — Я ж знаю, в тебе є вампірські нахили.

Заперечити Гарві не міг. Саме слово «вампірські» нагадало йому про політ на Геловін: ширяєш під повним місяцем, очі горять, а в роті повно гострих, як леза, зубів.

— Бачу, ти добре все пам’ятаєш , — сказав Гуд, помітивши, з якою насолодою Гарві згадує той вечір.

— Не збираюсь я тут лишатися, — насупився хлопчик. — Я хочу забрати своє та піти звідси.

— Сумно, — зітхнув Гуд. — Як сумно це чути… Бажаєш отримати своє — то ось тобі смерть! Карно!

Потвора кволо підвела голову.

— З’їж хлопця!

Бідолашний звір не встиг навіть поворухнутися, а Гарві вже зірвався на ноги. Однак, якщо бігти до ляди наввипередки, він навряд чи втече. Хіба немає іншого способу перемогти? Якщо він справді Викрадач Вічності, як твердив Гуд, то, певне, настав час це довести. Не за допомогою пилу чи крадених чарів, а самотужки.

Карна загрозливо посунув на хлопчика, та замість відступати, Гарві простягнув руку вперед. Здавалося, малий хоче погладити гнилу голову звіра. Карна завагався та сховав ікла.

— З’їж його! — гаркнув король упирів.

Страховисько пригнуло голову, злякавшись покарання. Та замість удару він дістав зовсім інше: Гарві ніжно поклав руку на чоло потвори, і Карна здригнувся від його дотику. Він підвів морду, притиснувся до Гарвіної долоні та застогнав, протяжно й глухо.

У стогоні не чулося ні болю, ні невдоволення. Здавалося, Карна дякував за те, що хоч раз у житті його не б’ють, не верещать нажахано від його вигляду. Він зазирнув Гарві в очі й затремтів, ніби здогадавшись про свою долю. Наступної миті він ступив крок назад, весь затрусився, і його тіло розсипалося на тисячу шматочків.

Зуби Карни, які ще хвильку тому здавалися такими страшними, розкотилися по темних кутках; масивний череп розколовся; хребет розвалився. За кілька секунд од чудовиська лишилася тільки купка кісток, таких старих і сухих, що на них і дворняга не глянула б.