Клайв Баркер - Викрадач вічності

Навіть коли Гарві видерся на горішній поверх, Дім продовжував удавати, що це невинна гра в хованки — одна з численних дитячих забавок.

Гарві побачив п’ять дверей — кожні трішки прочинені, неначе натякають: «Нема тут ніяких таємниць, тим паче для хлопчика, який шукає правду. Заходь, сам поглянь! Роздивляйся досхочу! Заходь! Якщо насмілишся».

Гарві й справді насмілився, однак не на те, на що сподівався Дім. Кілька секунд він роздивлявся двері, а потім махнув на них рукою, спустився донизу, знайшов у одній з кімнат міцний стілець, відніс його нагору, а тоді виліз і відімкнув ляду, що вела на горище.

Підтягуватися було важкувато, та Гарві підбадьорювала думка, що, коли він буде лежати на горищі й відхекуватися, пошуки вже майже закінчаться. Король упирів зовсім близько. Хто, як не володар ілюзій, живе там, де їх майже нема? Горище було повною протилежністю нижніх кімнат: брудно, темно, все навколо вкрито павутинням.

— Ти де? — гукнув Гарві.

Марно було сподіватися, що він заскочить супротивника зненацька. Гуд спостерігав за ним, щойно хлопчик ступив на першу сходинку.

— Виходь! — закричав Гарві. — Я хочу побачити злодія!

Спочатку відповіді не було, та потім з протилежного кутка горища почулося басовите гарчання. Не дочекавшись, поки очі звикнуть до темряви, Гарві рушив на звук. Під ногами зарипіли старі дошки.

Двічі він зупинявся, щоб глянути вгору — звідти чулося якесь шарудіння. Може, це пташка, що потрапила в пастку і наосліп літала там, шукаючи вихід? Або ж таргани, які скупчилися на балках…

Гарві наказав собі викинути з голови фантазії та зосередитися на пошуках Гуда. Нащо вигадувати нові жахіття, якщо й так страшно? Довкола валялося багато різного непотребу — певне, ворог зачаївся десь поряд, серед лабіринту запліснявілих картин і трухлявих меблів. Краєм ока Гарві помітив, як серед мотлоху щось поворушилося.

— Гуд? — хлопчик примружився, щоб краще розгледіти постать серед тіней. — Чого це ти тут ховаєшся?

Він зробив ще один крок і усвідомив, що помилився — шумів не таємничий пан Гуд. Гарві впізнав спотворену постать. У неї були гнилі крила, маленькі чорні оченята й зуби, неймовірна кількість зубів.

Карна!

Істота підвелася на брудному сідалі та огризнулася, наче побитий пес. Хлопчик позадкував, і якби Карну не скували рани, якби йому не завадив розкиданий мотлох, то Гарві вже потрапив би до його пазурів.

Карна замахав лапами, розкидаючи стільці, коробки, уламки старого непотребу, а тоді кинувся на здобич. Гарві задкував, прикипівши очима до звіра, і голова його гуділа від запитань. Де ж Гуд? Ось головна таємниця. Пані Ґріффін була впевнена, що він десь тут. Гарві обійшов усе горище, та єдиним тутешнім мешканцем виявилася тварюка, що зараз відтісняла його назад, до ляди.

Відступаючи, Гарві ще раз оглянув кутки. Може, він чогось не помітив? Однак погляд натрапив не на людину — його увагу привернула куля завбільшки з тенісний м’яч, що світилася, наче наповнена зоряним світлом. Куля, як бульбашка, вигулькнула з-поміж дощок і зринула вгору. Гарві дивився на неї, забувши про все. За мить до неї приєдналася і друга куля, а тоді й третя, четверта…

Зачарований Гарві не дивився під ноги. Він перечепився, впав і розпластався підлогою, та, попри червоний туман болю, продовжував дивитися вгору.

І над ним у всій красі постав Гуд.

Жахливо спотворені риси Гудового обличчя розтягнулися на весь дах: очі були чорними дірами в балках; ніс був широкий і гротескно плаский, наче рило велетенського кажана; рот був шпариною завдовжки три метри, і з нього виривався скрипучий голос, в якому чулося рипіння дверей, крик вітру в димарі та бахкання вікон.

— Дитино! — сказав Гуд. — Ти приніс біль до мого раю. Ганьба тобі!

— Який ще біль?! — гримнув Гарві.

Хлопчика трусило, як у пропасниці, та не можна було показувати страх. Він відплатить ворогові тією ж ілюзорною монетою — вдаватиме хоробрість навіть тоді, коли на неї й натяку немає.

— Я прийшов забрати те, що належить мені по праву, ось і все, — сказав Гарві.

Гуд засмоктав потворним ротом одну з мерехтливих куль. Вона миттю згасла.

— Марр загинула, — сказав він. — І Джайв мертвий. Через тебе вони перетворилися на гній та попіл!

— Вони ніколи й не були живими, — мовив Гарві.

— Хіба ти не чув їхніх ридань, їхніх благань? — прогудів Гуд і насупив чоло.

— Ні.

— Тоді я тебе теж не пожалію, — заскреготало у відповідь. — Я дивитимусь, як тебе ковтатиме мій бідний Карна, і радітиму.