Клайв Баркер - Викрадач вічності

— Воно є, — мовив Гарві. — Магія.

Батько похитав головою:

— Це дитяче пояснення, а я вже давно не дитина.

— Я знаю те, що знаю, — не поступався Гарві.

— Не так уже й багато, любий, — сказала мати.

— Більше нічого пригадати не можу, — зітхнув хлопчик.

Вона пригорнула його.

— Нічого, поговоримо ще завтра, коли відпочинеш.

— А ти зміг би знайти дорогу до того Дому? — спитав батько.

— Так, — сказав Гарві, хоча від самої думки про Дім його шкіра вкрилася сиротами. — Думаю, що так.

— З цього й розпочнемо.

— Не можна, щоб він туди вертався, — заперечила мати.

— Перш ніж звертатися до поліції, ми повинні переконатися, що будинок існує. Ти ж це розумієш, сину?

Гарві кивнув.

— Знаю, звучить так, ніби я все вигадав. Але я розповів правду, присягаюся.

— Ходімо, сонечко, — мовила мама. — На жаль, твоя кімната трохи змінилася, але вона так само зручна. Коли ти зник, я спершу не наважувалася нічого міняти — сподівалася, що знайдеш дорогу додому. А потім зрозуміла: якщо ти колись і повернешся, то будеш уже дорослим і навряд чи захочеш, щоб кімнату прикрашали ракети та папуги. От ми й запросили дизайнерів. Тож тепер вона зовсім інша.

— Та нічого, — сказав Гарві. — Я вдома, і це найголовніше.

Перед обідом, коли хлопчик спав у своїй старій кімнаті, почало дощити — березнева злива. Краплі билися у вікно й гамселили по підвіконню. Цей звук розбудив Гарві. Хлопець сів у ліжку. Волосся на потилиці стирчало в усі боки. Він згадав, що йому снилася Лулу — бідна загублена Лулу, яка ледь волочила крізь кущі своє спотворене тіло. Перед очима постали її руки-плавці, що стискали звірів із ковчега.

Думка про нещастя Лулу була нестерпною. І як він міг сподіватися на нормальне життя, якщо вона лишилася полонянкою Гуда?

— Я знайду тебе, — пробурмотів Гарві. — Знайду, присягаюся…

А потім він знову поклав голову на холодну подушку та слухав звуки дощу, поки не поринув у сон. Виснажений подорожжю й переживаннями, хлопчик не прокидався аж до наступного ранку. Дощ закінчився, небо розхмарилось. Настав час продумати план дій.

— Я придбав карту Міллсепа, — сказав батько, розгортаючи її на кухонному столі. — Ось наш будинок, — він уже позначив його хрестиком. — То ти пам’ятаєш назву якоїсь із вулиць біля дому Гуда?

— Я думав лише про те, як забратися звідти, — похитав головою Гарві.

— Там стоять поблизу якісь будівлі?

— Було темно і дощило.

— Тож маємо покладатися лише на удачу.

— Ми знайдемо його, — сказав Гарві. — Навіть якщо знадобиться цілий тиждень.

Та сказати було легше, ніж зробити. Минуло понад тридцять років, відколи вони з Ріктусом ішли в Дім свят, і багато чого змінилося. Побудували нові площі, розрослися нетрі; вулицями їздили небачені автомобілі, в небі літали чудернацькі літаки. Стільки всього, що відволікало увагу та збивало зі сліду…

Півдня минуло в марних пошуках.

— Я не тямлю, що тут де, — врешті зізнався Гарві. — Усе дуже змінилося.

— Шукатимемо далі, — сказав батько. — Розберемося.

Проте вони так і не розібралися. Решту дня марно тинялися, сподіваючись натрапити на якийсь дороговказ. Іноді Гарві казав: «Може, десь тут», — і вони вирушали в тому напрямку, проминали кілька вулиць і площ, а тоді з’ясовували, що йдуть зовсім не туди.

Увечері батько знову взявся розпитувати Гарві:

— Якби ти хоч пам’ятав, який той Дім на вигляд, я описав би його перехожим — може, комусь щось відомо?

— Він великий, це я точно пам’ятаю. І старий. Я впевнений, що Дім дуже старий.

— А ти зможеш його намалювати?

— Спробую.

Художник з Гарві був не дуже вправний, та здавалося, що його руки пам’ятали все краще, ніж голова — за півгодини хлопчик доволі детально зобразив Дім. Батько був задоволений.

— Завтра візьмемо малюнок з собою, — сказав він.

Та наступний день розчарував їх так само, як і попередній. Ніхто не впізнавав Дому, в околицях не було нічого подібного. Надвечір у батька почав уриватися терпець.

— Усе марно! — вигукнув він. — Ми з півсотні людей опитали, і ніхто нічого не знає!

— Це й не дивно, — мовив Гарві. — Не думаю, що хтось, окрім мене та Венделла, бачив Дім.

— Нам просто треба розказати все поліції, — сказала мати. — Хай вони це розслідують.

— І що ж ми їм скажемо? — батько підвищив голос. — Що ми думаємо, наче десь там, у тумані, ховається чарівний Дім, який краде дітлахів? Це ж смішно!

— Досить, заспокойся, — сказала йому дружина. — Поїмо, а тоді поговоримо.