Клайв Баркер - Викрадач вічності

— Діти, хутко в Дім! Ховайтеся в Домі! — кричала пані Ґріффін. — Швидше! Швидше!

Повітря наповнилося шумом величезних крил.

Гарві гукнув друга і потягнув був його назад, та Венделл відчув дух свободи і аж ніяк не хотів відступатися.

— Чого ви чекаєте?! — волала старенька. — Забирайтеся звідти! Він вам голови повідкушує!

Гарві зиркнув на тварюку, що пікірувала вниз, і одразу повірив пані Ґріффін: Карна мав такі величезні щелепи, що запросто міг ураз перекусити хлопчика навпіл. Та Гарві не міг покинути Венделла. Вони разом встряли в цю пригоду, тож і виборсаються разом. Або загинуть. Вибору не було: Гарві мусив іти в туман слідом за Венделлом і сподіватися, що той уже вгледів зовнішній світ і перетягне друга за собою.

Хлопець почув, як пані Ґріффін кричить щось про правильну дорогу. Але потім його засліпив холодний туман, і голос старенької вже чувся як спотворений шепіт.

А от Карна верещав так голосно, що навіть туман не міг його заглушити. Горлання звіра прорвалося крізь морок у хлопцеві думки. Гарві зрозумів, що треба поквапитися, інакше за кілька секунд йому в голову впнуться вже ікла.

— Венделле! — крикнув Гарві. — Воно йде по нас!

Він мигцем побачив попереду силует, а потім з туману вигулькнуло обличчя товариша:

— Виходу нема!

— Має бути!

— Я не можу його знайти! — крикнув Венделл, та виття Карни його майже повністю заглушило.

Гарві озирнувся. Він боявся навіть уявити, що то за страховище, однак ще страшніше було не знати, де воно. Хлопець уже ввійшов у туман, і перед його очима вирував примарний серпанок, та він усе ж зумів розгледіти, як Карна спускається з неба. Це був найжахливіший представник їхнього сімейства: зогнила шкіра обтягувала голчасті блискучі кості, в пащі кишіли змієподібні язики, а щелепи клацали сотнями зубів.

«Усе, кінець, — подумав Гарві. — Прожив лише якихось десять років і п’ять місяців, а мені вже хочуть голову відкусити».

Аж тут краєм ока він помітив дивну річ: з туману виринула рука пані Ґріффін та опустила на землю Синька.

— Він добре відчуває напрямок, — почув Гарві її слова. — Біжіть слідом! Швидше!

Хлопчика не треба було просити двічі. Синька теж: задерши хвоста, він потрюхикав уперед. Гарві схопив Венделла за руку й помчав слідом за тваринкою. Кіт біг швидко, та Гарві не відставав. Він не зводив очей з пістрявого хвоста. Позаду залопотіли крила — Карна влетів у туман і вже майже дихав хлопцям у спину, але вони мчали за котом, не озираючись.

Крок за кроком, крок за кроком. Аж ось туман ніби порідшав.

— Вулиця! — радісно закричав Венделл. — Я її бачу!

Наступної миті Гарві теж її побачив: вологий тротуар виблискував у сяйві вуличних ліхтарів.

Тільки тоді він наважився озирнутись і побачив, що Карна буквально за метр од них.

Гарві відпустив Венделла, штовхнув його на вулицю і пригнувся. Карна лише дряпнув хлопчика підборіддям по спині. Звірюка летіла надто швидко, тож не встигла розвернутися по здобич і на повному ходу вилетіла у справжній світ.

Венделл був уже там. За мить Гарві приєднався до нього.

— Вдалося! — кричав Венделл. — Вдалося!

— Карні теж, — сказав Гарві.

Він показав на звіра: потвора злетіла в захмарене небо й уже почала розвертатися, щоб кинутись на хлопчаків.

— Він хоче загнати нас назад! — вигукнув Гарві.

— Ні! — скрикнув Венделл. — Ніколи! Я ніколи туди не повернуся!

Карна це почув. Його палаючі очі втупилися у Венделла, і монстр блискавкою шугонув донизу. Верещання луною прокотилося опівнічними вулицями Міллсепа.

— Тікай! — закричав Гарві.

Та погляд Карни немов прицвяхував Венделла до землі. Гарві вхопив товариша за руку й уже хотів бігти, коли почув, що рев потвори змінився: тріумф перетворився на сумнів, а сумнів змінився на біль. І ось Карна вже не пікірував — він падав: у його крилах з’являлися дірки, наче орда невидимих ротів пожирала шкіру страховиська.

Карна намагався розвернутися, та поранені крила його не слухалися, і наступної секунди чудовисько так гепнулося об землю, що аж відкусило собі дюжину язиків, а хлопцям до ніг покотилося з півсотні зубів. Проте звірюка не забилася на смерть. Попри біль, Карна звівся на крила, мов на шпичасті милиці, і пошкандибав до примарної стіни. Навіть зараз, у цьому жалюгідному стані, він лишався лютим звіром: клацаючи зубами, Карна зігнав Гарві та Венделла з дороги.