Клайв Баркер - Викрадач вічності

У Домі запанувала тиша. Навіть сніг не зітхав на підвіконні й вітер не вив у димарі. Гарві подумав, що такої глибокої тиші він ще ніколи не чув: серцебиття відлунювало у вухах, а кожен порух на простирадлі здавався гучним, мов барабанний дріб.

За кілька хвилин до півночі Гарві встав і одягнувся. Щоб не шуміти, рухався він повільно й обережно. Потім вислизнув у коридор і поспішив донизу, ховаючись у тінях, наче злодій.

Він вийшов надвір не через важкі й рипучі парадні двері, а через кухню — і опинився на задньому дворі. Була глуха ніч. Хоча вітер уже зовсім стих, та ніс щипало від морозу, а поверхня снігу вкрилася льодом. Крижана скоринка хрустіла під ногами, хоч як обережно хлопчик ступав. Однак Гарві все ж надіявся, що в такий час Дім закривав очі й вуха, бо інакше чого за ним ніхто не погнався? Може, їм справді вдасться зникнути непомітно?

Він саме збирався повернути за ріг будинку, коли почув своє ім’я. Солодка надія на порятунок луснула. Гарві завмер на місці, сподіваючись, що в темряві його не помітять. Та хтось знову його покликав. Гарві не міг впізнати голос — то був не Венделл, і точно не пані Ґріффін. І на Джайва, Ріктуса чи Марр зовсім не схоже. Голосок був кволий, наче мовець ледве пам’ятав, як складаються слова.

— Гар-р-р… ві-і-і…

Аж раптом хлопчик нарешті зрозумів, хто це. Його серце й без того калатало, а тепер мало з грудей не вискакувало. Воно стугоніло так голосно, що заглушало решту звуків.

— Лулу, це ти? — пробелькотів Гарві.

— Так… — почулося з пітьми.

— Де ти?

— Близько… — відповіла вона.

Сподіваючись бодай мигцем побачити Лулу, Гарві вдивлявся в хащі, та бачив лише мерехтіння зірок на замерзлому листі.

— Ти йдеш… — сказала дівчинка.

Гарві ледь розумів, що вона каже.

— Так, — прошепотів він. — Ходімо зі мною.

Він ступив у її бік. Тієї ж миті блискітки, які Гарві вважав памороззю, відсахнулися від нього. Це що, якийсь костюм?

— Не бійся, — сказав він.

— Я не хочу, щоб ти мене бачив, — почулось у відповідь.

— Що сталося?

— Прошу… просто… не підходь…

Лулу позадкувала, послизнулася і впала на землю. Навколо неї затрусилося гілля. Гарві підступив ближче, простягнув руку, але дівчинка так схлипнула, що він закляк на місці.

— Я хочу допомогти, — сказав він.

— Не допоможеш, — відповіла Лулу; кожнісіньке її слово було сповнене болю. — Надто пізно. Просто… просто тікай, поки можеш. Я лише… хотіла дати тобі щось… на згадку про мене.

Лулу поворушилась у темряві, і Гарві здалося, що вона наближається до нього.

— Не дивися, — попросила дівчинка.

Гарві відвернувся.

— А тепер заплющ очі й пообіцяй, що не будеш піддивлятися.

Він слухняно стулив повіки.

— Обіцяю, — сказав Гарві.

Він відчув, що вона підійшла ближче, почулося її сопіння.

— Дай руку.

Голос пролунав зовсім поруч. Гарві розумів: якщо він розплющить очі, то побачить, що вони стоять обличчям до обличчя. Та він дав слово і хотів його дотримати. Хлопчик простягнув руку і відчув, як один за одним у долоню впали три маленькі предмети — важкі, холодні й вологі.

— Це все… що я знайшла… мені шкода…

— Тепер можна дивитися?

— Ще ні. Спочатку… дай мені… піти…

Гарві стиснув пальці в кулак, намагаючись вгадати, що це за подарунок. Холодні камінчики? Та ні, щось різьблене. На одному з предметів він намацав маленьку борозенку, на іншому — голову. Він здогадався! То були три вцілілі фігурки з ковчега. Хтось витяг їх із мулу та піску, з самісінького дна озера.

Та це його не заспокоїло — радше навпаки. Гарві поєднав здогади про блискітки й подарунки — і в нього сироти повиступали: Лулу пірнула аж на дно, щоб витягти фігурки. Жодна сухопутна істота на таке не здатна.

Не дивно, що Лулу ховалася в тіні та просила не дивитися — вона вже не була людиною. Лулу перетворювалася (якщо ще не перетворилася) на сестру тих дивних риб, що кружляли в темних водах озера. Тепер вона мала холодну кров і сріблясту шкіру.

— Ой, Лулу… — мовив Гарві. — Як же так сталося?

— Не марнуй на мене часу, — пробелькотіла вона. — Тікай звідси, поки можеш.

— Але я хочу тобі допомогти.

— Ти не можеш… не можеш мені допомогти… Я пробула тут надто довго. Моє життя скінчилося.

— Неправда, — заперечив Гарві. — Ми з тобою одного віку.

— Я тут уже стільки, що й не пам’ятаю… — Її голос затих.