Клайв Баркер - Викрадач вічності

— Ну ж бо! — під’юджував той.

Гарві подивився на заплакане обличчя Венделла, на його тремтячі руки… «А що, якби ми помінялися місцями? — подумав він. — Хіба я поводився б інакше?» Він знав, що ні.

— Зараз або ніколи, — сказав Джайв.

— Тоді ніколи! Ніколи ! — відрубав Гарві.

Слово вилетіло з його рота страшним риком, і Венделл помчав геть, волаючи не своїм голосом. Гарві не став його наздоганяти.

— Хлопче, ти мене розчарував, — сказав Джайв. — Як прикро. А я ж думав, що в тебе є інстинкт убивці.

— Ну то знай, що в мене його немає, — відказав Гарві.

Йому було трохи соромно. Він почувався боягузом, хоч і знав, що вчинив правильно.

— Лише магію змарнували, — почувся ще один голос.

З кущів вийшла Марр. У неї в руках було повно велетенських грибів.

— Де це ти їх познаходила? — поцікавився Джайв.

— Там, де й завжди, — відповіла Марр. Вона зміряла Гарві презирливим поглядом. — Мабуть, хочеш назад своє тіло.

— Так, поверніть його, будь ласка.

— Лишаймо його таким, — мовив Джайв. — Рано чи пізно йому таки захочеться крові.

— Та нє, — відмахнулася Марр, — магічна енергія не безкінечна, ти ж знаєш. Нащо розтринькувати її на цього нікчему?

Вона невимушено змахнула рукою в бік Гарві — і хлопчик відчув, як з нього витікає сила, що наповнювала його кінцівки та змінювала обличчя. Звичайно, він одразу полегшено зітхнув, але маленька часточка його душі оплакувала втрату. За якусь мить Гарві знову став звичайним прикутим до землі хлопчиком. Безкрилим і слабким.

Марр зняла своє закляття, розвернулася до Гарві спиною та перевальцем пошкандибала геть. Вона розчинилася в темряві, але Джайв був ще тут — він лишився, щоби наостанок устромити ще одну шпильку:

— Ти піймав ґаву, дурко. А міг би стати видатною особистістю.

— То був лише прикол, ось і все, — сказав Гарві, намагаючись приховати свій дивний сум. — Просто геловінський вибрик, який нічого не значив.

— Дехто з тобою не погодився б, — насупився Джайв, — адже всі люди, наділені справжньою силою та владою в цьому світі — кровопивці та викрадачі душ. І ми повинні служити й коритися їм. Усі ми мусимо служити їм до самої смерті.

Виголошуючи цю дивну промову, Джайв свердлив Гарві поглядом. А потім відступив у тінь і щез.

Гарві знайшов Венделла в кухні — він сидів там з хот-доґом в одній руці та печивом у другій і розповідав пані Ґріффін про щойно пережите страхіття. Побачивши Гарві, він аж впустив з рук їжу.

— Ти живий! Живий! — скрикнув він.

— Звісно, живий, — сказав Гарві. — А що, має бути інакше?

— Там надворі щось таке було! Жахлива тварюка! Вона мене ледь не схавала. Я думав, вона тебе зжерла.

Гарві подивився на свої руки і ноги.

— Та ні. Навіть не понадкушувала.

— Я такий радий! — скрикнув Венделл. — Я такий радий, такий радий! Ти мій найкращий друг, ти завжди будеш моїм найкращим другом!

«Ще п’ять хвилин тому ти хотів згодувати мене упирю», — подумав Гарві, та нічого не сказав. Може, настане час, коли він зможе розповісти Венделлу про своє перетворення і про те, як він ледве встояв перед спокусою поласувати людиною. Та не зараз.

— Я зголоднів, — лише й сказав Гарві та сів за стіл поряд зі своїм зрадливим другом.

Він хотів укинути до рота щось солодше від крові.

Наступного дня Лулу і Венделл кудись поділися. Пані Ґріффін сказала, що бачила їх перед сніданком, а потім вони зникли. Тож Гарві лишився сам. Він намагався не згадувати події минулої ночі, та нічого не міг із собою вдіяти.

У голову постійно лізли уривки вчорашньої розмови з Джайвом, і хлопець увесь день обдумував ці фрази. Наприклад, що мав на увазі Джайв, коли сказав, що перетворення Гарві на вампіра було освітою , а не грою ? Який же урок він мав вивчити, стрибаючи з даху й жахаючи Венделла?

Та ще й усі ті балачки про душогубів і служіння їм — що б це значило? Чи не про пана Гуда казав Джайв? А та велика сила, перед якою всі мають плазувати? І якщо пан Гуд був десь у Домі, то чому ні він, ні Венделл, ні Лулу його досі не бачили? Гарві вже розпитував своїх друзів про Гуда, та у відповідь йому казали одне й те саме: вони не чули ні кроків, ні шепоту, ні сміху — нічого такого. Тож якщо пан Гуд і справді був десь у Домі, то де він переховувався і чому не показувався?

Стільки запитань і так мало відповідей.

Аж ось, ніби цих таємниць було замало, на голову Гарві звалилася ще одна загадка. Після обіду, вже ближче до вечора, він лежав у затінку в будиночку на дереві, коли почувся відчайдушний крик. Гарві подивився крізь листя донизу й побачив, як по газону вітром мчить Венделл. Попри нестерпну спеку, він був одягнений у куртку з капюшоном: ти тут потом обливаєшся, а він ганяє в куртці, наче з глузду з’їхав.