Клайв Баркер - Викрадач вічності

Висоти він ніколи не боявся, навпаки, йому подобалося підноситися над усеньким світом і дивитися на нього зверху вниз.

— Я тут! — гукнув Джайв.

Гарві побачив його й побіг до свого змовника вузеньким проходом, що вів аж на вершечок похилого даху.

— Бачу, з рівновагою в тебе порядок! — похвалив Джайв.

— Повний порядок.

— А політати не хочеш? — почувся третій голос, і хтось вийшов із затінку димаря.

— Це Марр, наша сестричка, — сказав Джайв.

На відміну від свого спритного брата, який запросто міг ходити краєчком даху просто задля розваги, вона скидалася на далекого нащадка слимаків. Якби Гарві побачив, що її пальці лишають сріблясті сліди чи що з її лисуватої голови вилазять ріжки з очима, він навіть не здивувався б. Марр була гладкою, і це їй зовсім не личило: здавалося, що плоть ледве тримається на кістках — вона звисала потворними спітнілими складками біля очей, коло рота та на зап’ястках. Товстуля штрикнула Гарві під ребра:

— Кажу, політати не хочеш?

— Тобто? — Гарві відштовхнув її липку руку.

— Літав колись?

— Одного разу літав з батьками у Флориду.

— Хлопче, але ж йдеться не про літак, — підказав Джайв.

— А-а-а…

— Ну, хоч уві сні літав? — допитувалася Марр.

— А, так, буває, сниться таке.

— Уже непогано.

Вона була зовсім беззуба. Гарві подивився на цю пусту пащу, і йому стало гидко.

— Цікаво, куди поділися мої зуби? — усміхнулася Марр. — Ну, зізнавайся. Правда ж цікаво?

— Ну, так, цікаво… — знизав плечима Гарві.

— Їх забрав Карна. Клятий злодюга! У мене були такі гарні зуби… Прекрасні зуби…

— Хто такий Карна? — поцікавився Гарві.

— Не зважай, — вклинився Джайв. — До справи, бо спізнимося.

Марр щось невдоволено пробурмотіла та простягла руки до Гарві:

— Йди-но сюди, хлопче.

Її доторк був крижаним.

— Дивне відчуття, еге ж? — підморгнув Джайв до Гарві. — Не хвилюйся. Марр знає, що робить.

— І що ж вона робить?

— Перетворює тебе.

— Перетворює на кого?

— А це ти їй сам розкажеш, — відповів Джайв. — Вона зробить усе дуже швидко, насолоджуйся процесом. Мерщій, скажи вже, що хочеш стати вампіром.

— Ну, хотілося б налякати Венделла в образі упиря, — сказав Гарві.

— Упиря, кажеш… — прошепотіла Марр і почала розминати його шкіру трохи сильніше.

— Ага, хочу ікла, як у вовка, червону пащу і бліду шкіру, як у мерця, що пролежав у землі тисячу років.

— Дві тисячі років! — озвався Джайв.

— Десять тисяч! — вигукнув Гарві. Гра починала йому подобатися. — А ще очиська, що бачать у темряві, і гості кажанячі вуха…

— Зажди! — зойкнула Марр. — Треба зробити все як слід.

Її пальці розійшлися не на жарт, і Гарві вже здавалося, що його обличчя перетворилося на глину. Шкіра почала свербіти, хлопчик ледь стримувався, щоб не почухатись і не зіпсувати роботу скульпторки.

— А тут мусить бути шерсть, — підказував збоку Джайв. — На шиї йому потрібна чорна гладенька шерсть…

Товстуля мазнула його по шиї — і Гарві відчув, як від її дотику в нього росте шерсть.

— І крила! — вигукнув він. — Не забудь про крила!

— Куди ж без крил, — підтакнув Джайв.

— Що ж, хлопчику, підніми-но свої руці, — сказала Марр.

Вона пробіглася по них пальцями й усміхнулася.

— Добре, — кивнула вона. — Добре.

Гарві оглянув себе. На його подив, пальці стали вузлуватими й пазуристими, а з рук звисали шкіряні крила. Подув вітер, крила напнулися, як вітрила, і хлопчика мало не знесло з даху.

— Ти в курсі, що це небезпечна гра? — спитала Марр і відступила, щоб помилуватися своєю роботою. — Або в’язи скрутиш, або до смерті налякаєш свого товариша. Або й те, й те.

— Жінко, таж він не впаде! — обурився Джайв. — Він спритний хлопчина! Що, хіба не видно? Та ти тільки глянь на нього! — примружившись, він подивився на Гарві. — Знаєш, пацан, я зовсім не здивуюся, якщо виявиться, що в минулому житті ти був упирем.

— У вампірів не буває минулих життів. Вони живуть вічно, — заперечив Гарві, старанно вимовляючи кожен звук. Виявилося, що говорити з іклами в роті не дуже зручно.

— Авжеж! — зрадів Джайв і клацнув пальцями. — Так і є! Так і є!

— Ну, свою роботу я зробила, — сказала Марр. — Можеш іти, хлопче.

Знову дмухнув вітер, і якби Джайв не втримав Гарві, хлопця точно віднесло би бозна-куди. Вони спустилися до краю даху.

— Оно твій друзяка, — прошепотів Джайв і показав пальцем.