Клайв Баркер - Викрадач вічності

— Воно не може тут вижити… — зрозумів Венделл. — Воно тут помирає.

Гарві подумав, що добре було б мати якусь зброю і не дати тварюці повернутися до лігва, та мусив задовольнитися видовищем її поразки. Карна аж надто нестримано жадав хлопчачого м’яса, міркував Гарві. Якби потвора не гналася за ними з такою шаленою швидкістю, то не зазнала б такого болю і приниження. Це був гарний урок, та чи вистачить Карні мізків його засвоїти? Таке могутнє зло мало не загинуло через власний апетит.

Потвора поринула в мур, і за нею відразу ж стулилася туманна завіса.

Залишився тільки один натяк на таємниці, що чаїлися по той бік муру — у стіні виднілася мордочка Синька: тваринка роздивлялася світ, який для неї та решти мешканців Дому свят назавжди лишиться незвіданим. Ясно-блакитні очі кота на мить зустрілися з Гарвіним поглядом. Потім Синько озирнувся на свою в’язницю, ніби почув, що його кличе пані Ґріффін, і, гірко зітхнувши, рушив назад.

— Дивно, — сказав Венделл, витріщаючись на мокру вулицю. — Я ніби й не полишав міста.

— Та ну? — здивувався Гарві.

Він був не таким певним і почувався інакше — почувався позначеним цією пригодою.

— Цікаво, чи згадаємо ми про Дім за кілька тижнів.

— О, я напевне пам’ятатиму, — сказав Гарві. — У мене є кілька сувенірів.

Він занурив руки в кишені, намацуючи мешканців ковчега. Та щойно Гарві їх витяг, вони почали кришитися — реальний світ брав своє.

— Ілюзії… — пробурмотів хлопчик, спостерігаючи, як мініатюрні тваринки перетворювалися на пил і висипалися крізь пальці.

— А не байдуже? — пхикнув Венделл. — Пора додому. І це не ілюзія.

За годину хлопці дійшли до центру міста, а там мусили розійтися — їхні будинки були в протилежних кінцях Міллсепа. Вони обмінялись адресами, пообіцявши один одному вийти на зв’язок за день-два, адже розповідь про Дім свят більше нікому підтвердити. Буде важко переконати батьків, що все це сталося насправді, та шанси можуть збільшитись, якщо хлопці розповідатимуть історію в один голос.

— До речі, не думай, що я не помітив, — сказав Венделл. — Ти врятував мені життя.

— Ти вчинив би так само, — знизав плечима Гарві.

Обличчям Венделла промайнув сумнів.

— Може, я хотів би так вчинити, — промовив він, знітившись, — але надто хоробрим я ніколи не був.

— Ми разом втекли, — сказав Гарві. — Без тебе в мене нічого не вийшло б.

— Правда?

— Правда.

Венделл усміхнувся.

— Ага. Певне, твоя правда. Ну… ще побачимось.

На цих словах вони розійшлись.

До світанку лишалося кілька годин. Вулиці були порожні, тож для Гарві дорога додому виявилася довгою та марудною. Він стомився й був трохи засмучений прощанням із Венделлом, але думка про зустріч з батьками додавала сил.

Іноді Гарві здавалося, що він збився зі шляху, бо йде незнайомими вулицями. Один квартал був зовсім дивним — Гарві ніколи не бачив таких блискучих будинків і незвичайних автомобілів, — а інший скидався на велике сміттєзвалище: напіврозвалені будівлі, захаращена непотребом дорога. Та з відчуттям напрямку в Гарві було все гаразд. Коли на сході засіріло, а на деревах зацвірінькали пташки, він завернув за ріг своєї вулиці. Од радощів хлопчик зірвався й побіг на рідний ґанок. Він хапав ротом повітря та ледь не падав.

Гарві постукав у двері. Відповіді не почулося, та й не дивно — було зовсім ранесенько. Він знову постукав, а потім ще раз. Нарешті загорілося світло, почулися кроки.

— Хто там? — пролунав з-за дверей голос батька. — Ви хоч знаєте, котра зараз година?

— Це я, — сказав Гарві.

Клацнув замок, і двері трішки прочинилися.

— «Я» — це хто? — поцікавився чоловік, визираючи надвір.

Він мав добре обличчя, та це був не Гарвін батько. Незнайомець здавався значно старшим: майже повністю сиве волосся, худе обличчя. У нього були не дуже охайні вуса, а обличчя вкривали зморшки — такі часто з’являються в людей, які багато супляться.

— Чого тобі треба? — спитав чоловік.

Гарві не встиг і слова мовити, коли пролунав жіночий голос:

— Відійди-но.

Хлопчик ще не побачив жінку, але помітив шпалери й картини в коридорі. Гарві зітхнув з полегкістю: це зовсім не його будинок. Вочевидь, він просто помилився й постукав не в ті двері.

— Перепрошую, — мовив він і позадкував. — Я не хотів вас будити.

— Кого ти шукаєш? — поцікавився чоловік, ширше прочиняючи двері. — Ти, бува, не зі Смітових дітлахів?

Він понишпорив у кишенях халата й витяг окуляри.