Клайв Баркер - Викрадач вічності

— Осьде вона, — промовив Гарві.

Дивно, але хлопець не боявся, хоча й знав, що вони повертаються ворогові до рук. Та краще просто зараз зустрітися з Гудом і його ілюзіями, аніж потім решту життя гадати, що ж трапилося з Лулу, й оплакувати втрачені роки.

— Готовий? — спитав він у Венделла.

— З’ясуймо спочатку одну річ. Якщо Дім — справді ілюзія, як же ми відчували холод? І як це я примудрився погладшати від пирогів пані Ґріффін, і…

— Не знаю, — перебив його Гарві; сумнів ковзнув холодним пальцем по його спині. — Не можу пояснити, як працює магія Гуда. Та я певен, що він забрав усі ті роки собі на поживу.

— На поживу ?

— Ага. П’є їх, як… як… як упир.

У Гарві вперше сяйнула така думка про Гуда, одначе це порівняння одразу здалося йому влучним. Кров — це життя, а саме життям харчується Гуд. Він вампір, це точно. Ба навіть король вампірів.

— То чому ми не взяли кілка, святої води чи ще чогось такого?

— Вони допомагають лише в казках, — відповів Гарві.

— А якщо він поженеться за нами…

— Ми дамо відсіч.

— Відсіч? Як?

Гарві знизав плечима. Насправді він не знав, як і чим вони будуть з ним битися. Але молитви й хрести у битві не зарадять — щодо цього він був певен.

— Досить балачок, — сказав він Венделлові. — Не хочеш іти, то й не треба.

— Такого я не казав.

— Добре, — мовив Гарві й рушив у туман.

Венделл ішов за ним назирці, та щойно Гарві занурився в туман, товстун ухопив його за рукав, і вони зайшли так само, як і вийшли, — разом.

Мур огорнув їх вологим покривалом. Він так сильно тиснув на хлопців, що Гарві почало здаватися: от-от задушить. Однак туман лише не хотів, щоб вони передумали. Наступної миті його межі затремтіли, і він виплюнув хлопців по той бік стіни.

У королівстві Гуда був розквіт літа, сезону лінощів. У справжньому світі сонце затулили дощові хмари, а тут воно заливало світлом і Дім, і все, що буяло навколо. Запашний вітерець гойдав дерева. Вікна Дому, його димарі, двері та ґанок сяяли, немов щойно пофарбовані. Лунали привітні пісні, з кухні линув запашний аромат, а з прочинених дверей чувся щирий сміх. Гостинність, сама лиш гостинність.

— А я вже й забув… — пробурмотів Венделл.

— Що ти забув?

— Як… як тут гарно.

— Не вір своїм очам, — мовив Гарві. — Це все ілюзія, пам’ятаєш? Усе навколо.

Венделл нічого не відповів і почалапав до дерев. Його овівав солодкий вітерець: здавалося, він хоче підхопити Венделла й понести в небо, наче пелюстку. А хлопчик і не опирався — слухняно йшов у плямистий затінок.

— Венделле! — гукнув Гарві. — Нам краще триматися разом!

— А я й забув про будиночок на дереві, — замріяно проговорив Венделл, роздивляючись густу крону дерева. — Круто було, пам’ятаєш?

— Ні, — Гарві вирішив, що минуле нізащо не відволіче його від запланованого, — не пам’ятаю.

— Та ну тебе, ще й як пам’ятаєш, — відказав Венделл, усміхаючись од вуха до вуха. — Ми ж стільки зусиль доклали! Злажу нагору, подивлюся, як там наша хатинка.

Гарві схопив його за руку.

— Нікуди ти не полізеш.

— Хочу — значить, полізу, — Венделл висмикнув руку. — Я можу робити все, що забажаю. Ти що, мій хазяїн ?

Гарві побачив, що у Венделла посоловіли очі, та зрозумів: Дім уже опанував його друга. Він знав, що й сам не зможе довго опиратися. Це було лише питання часу. А що потім? Начисто забуде, по що сюди повернувся, і стане пустоголовим недоумком, який регоче, мов навіжений, поки з нього висмоктують душу?

— Ні! — відрубав він. — Не дозволю!

— Що не дозволиш? — не второпав Венделл.

— У нас є справа! Мусимо діяти!

— Та яка ще справа? Тобі не байдуже?

— Ні. Якихось п’ять хвилин тому і тобі не було байдуже. Венделле, згадай, що з нами зробили.

Зашелестіло листя.

— А-а-а-а… — зітхнув вітер, наче тільки зараз допетрав, чому Гарві повернувся. Либонь, наступної миті помчить доносити панові Гуду.

Та Гарві було байдуже. Ба більше, ця думка його потішила.

— Уперед! — крикнув він навздогін вітру, що повернув у бік Дому. — Розкажи! Все йому розкажи!

Гарві повернувся до Венделла:

— Ти зі мною? Чи мені йти самому?

— Якщо ти про Дім, то я не проти зайти, — усміхнувся Венделл. — Уже їсти хочеться.

Гарві вилупив очі.

— Ти що, зовсім не пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили там, за стіною?

— Авжеж пам’ятаю, — відказав товариш. — Ми говорили, що прийдемо сюди, а потім… потім… — він затнувся, насупився. — Ти сказав, що…