Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Ні, панно Давен, — холодно сказав Аґловаль. — Не зрозумів. Навпаки, розумію я усе менше. А основне, що я не розумію, це те, чому я досі не наказав повісити всю вашу трійцю, спершу почастувавши батогом і припікши червоним залізом. Ви, панно Давен, намагаєтеся справити враження всезнайки. Тоді скажіть мені, чому я цього не роблю?

— Будь ласка, — негайно випалила поетка. — Ти не робиш цього, Аґловалю, бо десь там, глибоко всередині, тліє в тобі іскорка добропорядності, решток гонору, не задушена ще пихою нуворіша й купчиська. Усередині, Аґловалю. На дні серця. Серця, яке все ж таки здатне кохати сирену.

Аґловаль зблід, наче полотно, і стис руки на поручнях крісла. «Браво, — подумав відьмак, — браво, Ессі, чудово». Він пишався нею. Але одночасно відчував жаль, жахливий жаль.

— Їдьте, — сказав Аґловаль тихо. — Йдіть собі. Куди забажаєте. Залиште мене в спокої.

— Прощавай, княже, — сказала Ессі. — А на прощання прийми добру пораду. Пораду, яку повинен був дати тобі відьмак, але я не хочу, аби відьмак тобі її давав. Аби принижувався до того, щоби ті поради тобі давати. Зроблю це за нього.

— Слухаю.

— Океан — великий, Аґловалю. Ніхто ще не дослідив, що є там, за горизонтом, якщо взагалі щось там є. Океан більше будь-якої пущі, в глибини якої ви випхали ельфів. Він менш доступний, аніж будь-які гори та ущелини, у яких ви вирізали боболаків. А там, на дні океану, живе раса, яка застосовує зброю, яка знає таємниці обробки металів. Стережися, Аґловалю. Якщо із ловцями плаватимуть лучники, ти розпочнеш війну із чимось, чого ти не знаєш. Те, що ти хочеш зачепити, може виявитися гніздом шершнів. Раджу вам, лишіть море їм, бо море — не для вас. Ви не знаєте й ніколи не довідаєтеся, куди ведуть сходи, які ведуть униз Драконячих Ікол.

— Ви помиляєтеся, панно Ессі, — спокійно сказав Аґловаль. — Ми довідаємося, куди ведуть ті сходи. Більше того, ми тими сходами зійдемо. Перевіримо, що є на тому боці океану, якщо там взагалі щось є. І витягнемо з того океану все, що тільки вдасться витягнути. А якщо не ми, то зроблять це наші внуки або внуки наших внуків. Це лише питання часу. Так, ми це зробимо, хоч би океан той мав стати червоним від крові. І ти про це знаєш, Ессі, мудра Ессі, яка пише хроніки людства своїми баладами. Життя — це не балада, мала, бідна, чарівноока поетко, яка загубилася серед своїх красивих слів. Життя — це битва. А битвам нас навчили саме оті, більше нашого варті відьмаки. То вони показали нам шлях, вони торували його для нас, вони встелили його трупами тих, хто боронив від нас цей світ. Ми, Ессі, цю битву просто продовжуємо. Це ми, а не твої балади творимо хроніку людства, і нам уже не потрібні відьмаки, нас і так вже нічого не стримає. Нічого.

Ессі, зблідла, дмухнула на локон і смикнула головою.

— Нічого, Аґловалю?

— Нічого, Ессі.

Поетка посміхнулася.

Із передпокою раптом долинув галас, крики, тупіт. До зали увірвалися пажі та стража, одразу під дверима вони впали на коліна або зігнулися у поклонах, творячи живий коридор.

У дверях стояла Ш’ееназ.

Її блідо-зелене волосся було майстерно зачесане, прикрашене чудовими діадемами з коралів і перлин. Була вона в сукні кольору морської води, із оборками білими, наче піна. Сукня була сильно декольтована, так, що принади сирени, хоча й частково приховані й декоровані намистом із нефритів та ляпіс-лазурі, усе ще викликали захват.

— Ш’ееназ… — простогнав Аґловаль, падаючи на коліна. — Моя… Ш'ееназ…

Сирена повільно наблизилася, а крок її був м’яким і сповненим грації, плавним, наче хвиля.

Вона зупинилася перед князем, блиснула в усмішці дрібними білими зубками, потім швидко зібрала сукню малими долонями й підняла її, досить високо, настільки високо, аби кожен міг оцінити якість праці морської чарівниці, моринки. Ґеральт лише ковтнув слину. Не було сумнівів: моринка знала, що таке гарні ноги і як їх робити.

— Ха! — закричав Любисток. — Моя балада… Так само як у моїй баладі… Вона отримала заради нього ніжки, але втратила голос!

— Нічого я не втратила, — сказала Ш’ееназ співуче, найчистішою загальною. — Поки що. Після цієї операції я — наче нова.

— Ти говориш нашою мовою?

— А що, не можна? Як ся маєш, біловолосий? О, і твоя кохана тут, Ессі Давен, як я пам’ятаю. Ти вже краще її знаєш чи все ще ледь-ледь?

— Ш’ееназ… — застогнав Аґловаль несамовито, наближаючись до неї на колінах. — Моє кохання! Моя любов… єдина… Тож — нарешті. Нарешті, Ш’ееназ!

Сирена гордим жестом подала йому руку для поцілунку.